Сьогодні Олдрі та Фіона повернулися до гуртожитку - повністю здорові й готові до продовження навчання та збору свіжих пліток.
Першим, що зробили дівчата - завітали до бібліотеки подивитися на новеньких чужинців.
- Який гарненький, - винесла люшитка вирок, не зводячи погляду з Вільгельма.
- А як в спілкуванні? - запитала більш практична Фіона.
- Та, здається, більше не скандалять. Лише на початку трохи пошуміли й заспокоїлись. Ще звісно хочуть до гуртожитку. Готові на всі умови. Але тут я їх розумію - зайвих грошей немає. Ну і, звісно з компанією Конна не поспішають налагоджувати стосунки. Як і навпаки. Ви як хочете, а я піду трохи позаймаюсь. Бо мені ще до декана треба зайти.
- На побачення? - не втрималась люшитка.
- Та як би. Особиста кара продовжується.
- А дехто б за таку кару й пальця віддав, - додала Ванда.
Я лише зітхнула. Знали б дівчата, чим в більшості ми займаємось з деканом - не заздрили б. Хоча… З такою жадобою до будь-якої інформації, може, й залюбки приєдналися б.
Я ще раз зітхнула та пішла до деканату.
Позавчора прийшов лист від Террі. Ельф писав, що для усунення демонічної магії потрібно приблизно двадцять архімагів та одне заклинання на них. Це налякало - бо ми ж з Гором впорались удвох, хоча й навіть не маги, а лише учні. Звісно, не обійшлось без негативних наслідків: два дні відлежувались, а для пришвидшення покращення самопочуття вампір пив кров, а я їла ледь обсмажене м'ясо. Проте був у цієї події й позитивний момент - Вальдегор тепер міг спокійно пересуватися містом, не боячись, що на нього відкриють полювання.
Декан сидів за столом і роздивлявся мої малюнки демонів з химерами з Дикого Лісу. Про літні пригоди все ж довелось розповісти, та якось пояснити наявність ключів-артефактів та знайомство з фот Хейнн.
- Добре малюєш. У тебе має добре виходити ілюзорна магія, - похвалив Калрін.
- Може, в якомусь семестрі візьму її до навчання, - відповіла я, зручно вмощуючись на крісло.
- Візьми. Та сьогодні розмова піде не про навчання, а про Гаяв-Ток. Треба туди потрапити - хочу оглянути місто.
- Не найкраща ідея. Там вже сніг лежить, а йти пішки - не один день.
- Я це добре розумію. Того й не прошу прямо зараз, а наступного року. Проте у вихідні все ж хочу відвідати ці землі.
Я завагалась. Мене роздирали почуття, й жадоба перемагала. Та, зібравши крихти свідомості, відповіла:
- Післязавтра на світанку чекаю в гості. Де я живу знаєш?
- Так.
- От і добре. Раджу одягтись тепліше і запастися обігрівальними артефактами. Не дивлячись на календар, там вже два тижня зима.
- Зима й тут вже два тижні, - додав чоловік, спостерігаючи, як за вікном кружляють сніжинки.
Декан шов позаду й лише іноді лаявся, коли ноги, взуті в снігоступи, провалювались глибше аніж очікувалось. Першим, що я вирішила показати чоловіку, було покинуте місто Лумінен.
Лавер уважно оглядав кожен ларк. Навіть до склепу зазирнув.
- Бували тут раніше? - не втрималась і запитала я, бо вираз обличчя виказував якісь тяжкі спогади.
- Я не настільки старий. Війна закінчилась задовго до мого народження. Але багато чув. І не лише про Лумінен. Тут, до речі, раніше мешкав відомий на весь світ коваль Оддманд Білий. Його мечі й досі вважаються найкращими у світі.
- Невже за весь цей час його не обійшов?
- Не тільки ельфійська робота, а ще й магія, роблять справжні дива.
- То цей Оддманд - ельф?
- Так.
- І де він зараз?
- Похований в Північних Лісах. Він загинув у війні зі жерцями.
- Шкода. Куди далі підемо?
- Давай оглянемо напрямок до Гаяв-Тока. Може, вдасться взяти орієнтири й повернутися сюди пізніше.
- Сам?!!
- З тобою. Будемо так пересуватися, доки до самого міста не дійдемо.
- А вмієш телепортуватися не сам?
- Звісно. Того й з ночівлею тут. Завтра підемо, поки Серін не сяде, а потім телепортую вас обох до будинку.
Я незадоволено скрипнула зубами - це могло означати лише одне: й весна не встигне прийти, як по Гаяв-Току будуть бігати маги.
- Це в тебе називається “почекати до весни”?
- Не втримався. Така можливість… Та не хвилюйся, - спробував мене заспокоїти іллін. Мабуть, всі емоції відобразились на моєму обличчі. - Масового переселення не планую. Лише обрані члени Ордену.
Як несправедливо. Виходить, це Орден вирішуватиме, хто гідний тут жити, а хто - ні.
Та я промовчала. Потім про це поговоримо. Обов’язково
- А назва у вас є? А то все “Орден” та “Орден”.
- Назва?
- Так. Щось типу “Білої панчохи” чи “Пустої чарки”.
- І чого ти така колюча? Наче дикобраз. Назва звісно є. “Орден Тихої Ночі”.
- “Тихої ночі”?
- Так. Саме про тихі ночі мріяли ті, хто жив під час війни.
Коментувати не стала, а лише замислилась над спогадами. Був час у моєму житті, коли я також мріяла про тихі ночі.
***