Ilea had kind of forgotten about that part, simply proud to have slain this foe, so she asked the first question she had ready.
Ілея начебто забула про цю частину, просто пишаючись тим, що вбила цього ворога, тому поставила перше запитання, яке підготувала.
“Do you eat each other as well? Like other elves, I mean.”
— Ви теж один одного їсте? Як і інші ельфи, я маю на увазі».
That’s a stupid question, Ilea, she thought, but her mood hadn’t diminished in the slightest.
Це дурне питання, Ілея, подумала вона, але настрій її анітрохи не погіршився.
The elf walked toward the altar near the end of the cathedral, raising the undead knight and moving it through the air on a shimmering barrier.
Ельф підійшов до вівтаря в кінці собору, піднявши лицаря нежиті і переміщаючи його по повітрю на мерехтливому бар'єрі.
“Of course we do. Hunting and not eating the kill is a waste.” His mouth remained open for a split second, but he didn’t continue. “Does that answer your question, human?”
"Звичайно, що так. Полювати і не з'їсти вбитого – марнотратство». Його рот залишався відкритим протягом частки секунди, але він не продовжував. — Це відповідає на твоє запитання, людино?
“I guess.”
— Мабуть.
Gonna have to think of some more interesting things for later. I could’ve guessed that myself.
Доведеться подумати про щось більш цікаве на потім. Я міг би здогадатися про це сам.
She left him to his devices, heading back through the double doors and closing them behind her. As much as he hadn’t betrayed her yet, the thing was still an elf. Their reputation was questionable at best.
Вона залишила його напризволяще, повернувшись через подвійні двері і зачинивши їх за собою. Хоча він ще не зрадив її, річ все одно була ельфійкою. Їхня репутація була в кращому випадку сумнівною.
Now, where’s my next fight?
А де ж мій наступний бій?
*
Passing the former rose meadow, she soon stepped on a stone road that led downward into the darkness. Nothing moved in the distance, and no more knights could immediately be spotted, despite Ilea carefully surveying the area. She hoped there were more.
Проминувши колишню рожеву галявину, вона скоро ступила на кам'яну дорогу, що вела вниз у темряву. Вдалині нічого не рухалося, і лицарів більше не можна було помітити, незважаючи на те, що Ілея ретельно оглядала місцевість. Вона сподівалася, що їх буде більше.
After a couple of dozen meters, the first line of mansions towered before her, the city and abyss beyond hidden by the warm-colored stone of the massive houses. It had a red tinge to it, perhaps a type of sandstone. If any paint had ever graced the structures, it wasn’t visible anymore.
Через пару десятків метрів перед нею височіла перша лінія особняків, місто і прірва за її межами, приховані теплим каменем масивних будинків. Він мав червоний відтінок, можливо, різновид пісковика. Якщо якась фарба коли-небудь прикрашала споруди, її вже не було видно.
Everything looked abandoned, forsaken, and old. It was obvious that the buildings were crumbling, but there was no indication that a fight had happened here.
Все виглядало занедбаним, занедбаним і старим. Було видно, що будівлі руйнуються, але не було жодних ознак того, що тут сталася бійка.
As if the people had been wiped away in an instant.
Наче людей стерли з лиця землі в одну мить.
The knight was indication enough that at least unlife was still around. Ilea couldn’t help but compare this place to the Taleen dungeon she’d been in before. The green lights, machines hiding behind every corner, and utilitarian architecture had made it feel eerie, like an outpost of some alien race abandoned to the machines when the air ran out.
Лицар був достатнім свідченням того, що принаймні нежиття все ще поруч. Ілея не могла не порівняти це місце з підземеллям Талін, в якому вона бувала раніше. Зелене світло, машини, що ховалися за кожним кутом, і утилітарна архітектура створювали моторошне відчуття, ніби форпост якоїсь інопланетної раси, кинутої машинам, коли повітря закінчилося.
This felt more serene. Like a place where an important mine had once provided jobs and a flourishing market but was now abandoned, the mine dry. Blinking into the upper floor of the mansion before her, she found herself in a dust-covered room. Metal frames remained on the wall, anything that had ever been inside them now a mystery.
Це було спокійніше. Подібно до місця, де колись важлива шахта забезпечувала робочі місця та процвітаючий ринок, але тепер занедбана, шахта висохла. Зайшовши на верхній поверх особняка перед собою, вона опинилася в запиленій кімнаті. На стіні залишилися металеві рами, все, що коли-небудь було всередині них, тепер залишається загадкою.
The wooden floorboards groaned when she took a step, nearly breaking under her weight. Furniture remained, all of it barely holding together. Ilea was scared it would fall apart under her touch. It didn’t – not quite yet, anyway.
