After Ilea had walked into and through the fountain pond, the knight finally spotted her. His shield and sword rose in the same exact manner as her previous foe before he started jogging, then full-out charging. Heavy steps rang on the old cobbled stone.
Після того, як Ілея зайшла в ставок з фонтаном і пройшла через нього, лицар нарешті помітив її. Його щит і меч піднялися так само, як і її попередній ворог, перш ніж він почав бігати, а потім повністю заряджатися. Важкі кроки дзвеніли по старому брукованому каменю.
Ilea focused, her skills circulating power through her body, as he rushed at her with his chipped and rusted sword. The weapon was a ghost of its former self, but in the hands of its wielder, it remained just as deadly.
Ілея зосередилася, її навички циркулювали по її тілу, коли він кидався на неї зі своїм відколотим та іржавим мечем. Зброя була привидом свого колишнього «я», але в руках її власника вона залишалася такою ж смертоносною.
Her dance began once more.
Її танець знову почався.
*
Hours passed, with Ilea trying different things, overextending from time to time, and paying the price with more damage to her armor and bruised tissue that healed but cost her time and mana. She was used to the weight of his weapon, the speed of his movements, and the perfect, near machine-like accuracy of his counters, thrusts, and slashes.
Минали години, і Ілея пробувала різні речі, час від часу перенапружуючись і розплачуючись за це ще більшою шкодою для своєї броні та забитими тканинами, які загоювалися, але коштували їй часу та мани. Вона звикла до ваги його зброї, швидкості його рухів і ідеальної, майже машинної точності його контратак, поштовхів і ударів.
She was aware a single misstep could cost her life, but the fact actually calmed her. She was in control. This was something she knew, every muscle burning, ash covering the ground, her arms and armor.
Вона усвідомлювала, що одна помилка може коштувати їй життя, але цей факт насправді заспокоїв її. Вона контролювала ситуацію. Це було те, що вона знала, кожен м'яз горів, попіл, що вкрив землю, її руки та обладунки.
She’d nearly gotten the knight too, his health surely low, until more were drawn by the noise, their combined attacks forcing her to retreat.
Вона ледь не дістала лицаря, його здоров'я, безперечно, було слабким, поки шум не привернув ще більше, їхні спільні атаки змусили її відступити.
“Fuck! You damn fucking asshats. I nearly had him down!”
— Блядь! Ви, чортові мудаки. Я ледь не збив його!»
Her shout provoked another volley of arrows, all three knights now aiming at her flying form as she flew and blinked into and through various buildings to lose them.
Її крик спровокував ще один залп стріл, і всі троє лицарів тепер цілилися в її летючу форму, коли вона летіла і моргала в різні будівлі і крізь них, щоб втратити їх.
When she couldn’t hear or see the knights anymore, she blinked up to the roof of the building she’d found herself in and looked around. A plaza spread before her, starting after the neighboring row of houses and spreading for several hundred meters.
Коли вона вже не чула і не бачила лицарів, вона піднялася на дах будинку, в якому опинилася, і озирнулася. Перед нею розкинулася площа, що починалася за сусіднім рядом будинків і простягалася на кількасот метрів.
Old dry trees lined a road leading toward a massive building that had enough towers and detail to be a city of its own. She counted eight massive towers sprouting from different sections, each not as high as the centermost part of the massive structure. She immediately flew closer.
Старі сухі дерева вишикувалися вздовж дороги, що вела до масивної будівлі, яка мала достатньо веж і деталей, щоб стати окремим містом. Вона нарахувала вісім масивних веж, що виростають з різних секцій, кожна з яких не така висока, як центральна частина масивної споруди. Вона одразу підлетіла ближче.
Ilea landed and peeked out from behind a tree, the towers glowering down at her, spaced around the complicated central construction, each looming over their own little buildings connected to the core structure, as if each were a fungal growth spreading outward. It still managed to look linear, symmetric, and certainly impressive. A shame that it lay lost and forgotten somewhere underground in the far north.
Ілея приземлилася і визирнула з-за дерева, вежі світилися на неї, розкинувшись навколо складної центральної конструкції, кожна з яких нависала над своїми маленькими будівлями, з'єднаними з основною структурою, ніби кожна з них була грибковим наростом, що розповсюджувався назовні. Він все одно зумів виглядати лінійним, симетричним і, безумовно, вражаючим. Шкода, що він лежав загублений і забутий десь під землею на далекій півночі.
Ilea watched over the courtyard and started walking along the trees. The lack of life gave the imposing structure a near-divine feel. If anything had survived in this ancient graveyard, it was in there. Nothing intercepted her as she snuck up on the building.
