Воровський не засміявся. «Я навчався в Берлінському університеті. З Вільни — до Берліна, це був 1924 рік. Чи я досяг Берліна? Я віддав усе життя збиранню історії людського мислення. Я маю на увазі — в його математичному вигляді. Математика — це і є єдина й остаточна поезія. Чи досяг я імперії всесвіту? Гершеле, якби я міг щось сказати тобі про досягнення, то сказав би таке: досягнення неможливе. Чому? Бо коли ти опиняєшся там, куди хотів дістатися, то розумієш, що це не те, чого ти хотів досягти… Знаєш, яка користь від двомовного німецько-англійського математичного словника?».
Едельштейн поклав руки на коліна. Кісточки на них слабко виблискували, як низка білих черепів.
«Як від туалетного паперу, — сказав Воровський. — А знаєш, яка користь від віршів? Така сама. І не називай мене циніком, те, що я кажу — це не цинізм».
«Може, відчай?» — підказав Едельштейн.
«Іди в дупу зі своїм відчаєм. Я — щаслива людина. Я дещо тямлю в сміху». Він скочив з місця — поряд із Едельштейном, який сидів, він здавався велетнем. Сірі кулаки, нігті — як кістка. Із дверей аудиторії повалили люди. «Я тобі ще щось скажу. Переклад — це не рівняння. Якщо шукати рівняння, то краще вже померти. Рівнянь немає, їх не буває. Це така сама фантазія, як двоголова тварина, зрозумів? Останній раз, коли я бачив рівняння, це був мій власний моментальний знімок. Я дивився собі в очі й що я там побачив? Я побачив Бога в образі вбивці. А стосовно твоїх віршів — тобі краще просто замовкнути. Он моя небога, йде хвостом за Островером. Гей, Янкель!» — гукнув він басом.
Велика людина не почула. Руки й голови оточили його, як рибальська мережа. Баумцвейг і Пола повільно прокладали собі шлях через людський вир, що заповнив вестибюль. Едельштейн побачив їх — двох низеньких літніх людей, огрядних, надто тепло одягнених. Він сховався, намагаючись загубитися в натовпі. Хай ідуть, хай ідуть…
Але Пола його помітила. «Що сталося? Ми подумали, що ти занедужав».
«Там було надто спекотно».
«Ходімо до нас, у нас є ліжко. Це краще, ніж залишатися вдома на самоті».
«Ні, дякую. Він роздає автографи, ви тільки подивіться».
«Твоя заздрість тебе зжере, Гершеле».
«Я не заздрю!» — зойкнув Едельштейн так, що люди стали обертатися.
«Де Баумцвейг?».
«Тисне руку свині. Редактор має підтримувати зв’язки».
«А поет має утримуватися від блювання».
Пола уважно подивилася на нього. Її підборіддя було занурене в скунсовий комір.
«Як ти можеш блювати, Гершеле? Чисті душі не мають шлунків, лише ектоплазму[122]. Можливо, Островер має рацію — ти надто амбіційний для своїх масштабів. А якби твій дорогий друг Баумцвейг тебе не публікував? Ти б і імені свого не знав. Мій чоловік тобі про це не каже, він добра людина, ну а я правди не боюся. Без нього тебе не існувало б».
«Це з ним мене не існує», — сказав Едельштейн. — «Що таке існування?».
«Я тобі не “година запитань”».
«Це нічого», — сказав Едельштейн, — «бо я — “година відповідей”. Відповідь — це крапка. Твоєму чоловікові кінець, крапка. Мені теж кінець, крапка. Ми вже мертві. Кожен, хто вживає їдиш, щоб залишатися живим, вже мертвий. Ти це або усвідомлюєш, або не усвідомлюєш. Я усвідомлюю».
«Я весь час йому кажу, щоб не панькався з тобою. А ти приходиш і тиняєшся».
«Ваш дім — це шибениця, мій — газова камера, тож яка різниця?».
«Більше не приходь, ти нікому не потрібен».
«Це саме моя філософія. Ми зайві на цій землі».
«Ти негідник».
«Твій чоловік — пройда, а ти дружина пройди».
«Ти сам свиня й диявол».
«А ти — мати цуценят». (Пола, така добра жінка, все, кінець, він її більше ніколи не побачить!).
Він згаяв нагоду злизнути сльози й пішов, натикаючись плечима на чужі плечі, осліпнувши від раптового горя. А в голові зненацька забриніло палке бажання:
Одна зі стін вестибюля була дзеркалом. В ньому він побачив старого чоловіка, який плакав і натягував на себе смугастий шарф, мов молитовну шаль. Він стояв і дивився на себе. Краще б він народився християнином. Уривки старих віршів захаращували його ніздрі, він відчував запах тієї години, коли вони були створені, — дружина поруч у ліжку, спить після того, як він натер їй спину в компенсацію за всі образи.
