Пола сказала йому на вухо: «Гершеле, я вибачаюся, ходімо до нас, будь ласка, будь ласка, я вибачаюся». Едельштейн відштовхнув її — він мав намір завершити. «Мізерність!» — вигукнув він,
Баумцвейг сказав: «Це один із твоїх добрих старих віршів, найкращий».
«Найкращий — у мене на столі, ще пишеться», — вигукнув Едельштейн. Галас високо над його головою ще не вгамувався, але він відчував себе розслабленим і спокійним. Він умів бути терплячим.
Островер сказав: «Це вірш, який тобі не треба викидати у вікно».
Воровський засміявся.
«Це вірш мертвої людини, тепер ви це знаєте», — сказав Едельштейн, озираючись навколо й смикаючи свій шарф. Він смикав і смикав за нього, й це теж розсмішило Воровського.
«Ганно, краще забери дядька Хаїма додому», — сказав Островер — красивий, весь білий, публічний геній, окраса товариства.
Едельштейн відчував себе ошуканим — він не встиг як слід придивитися до цієї дівчини.
Він спав у кімнаті синів, на двоярусному ліжку. Верхнє слугувало Полі складом для коробок із речами. Едельштейн ворочався на нижньому, то засинаючи, то сіпаючись і прокидаючись, то знову засинаючи. Час від часу його мучала відрижка з огидним присмаком гарячого какао, яким його напоїла Пола в знак примирення. Між Баумцвейгами та ним — таке собі домашнє насильство: ким би вони опікувалися, якби не він? Вони були моралістами, їм був потрібен хтось, хто змушував би їх відчувати себе винними. Знову відрижка. Вона перервала його чудовий, але не зовсім безневинний сон: він був юним і цілував щоки Олексія, схожі на стиглі персики, потім відсунувся… це був не Олексій, а дівчина, небога Воровського. Після поцілунку вона повільно рвала сторінки книги, аж поки та не перетворилася на сніг — чорні шматочки літер, білі шматочки чистих полів. Коридором до нього донеслося хропіння Поли. Едельштейн виліз із ліжка й намацав лампу. Вона висвітила хисткий стіл, заставлений крихкими моделями стародавніх літаків. Деякі були з пропелерами, прикріпленими аптечною гумкою, деякі з обклеєним папером каркасом із ребер з бальсового дерева. Гра «Монополія» під плюшевим шаром пилу. Під руку потрапили два старі конверти, один геть пожовклий, і Едельштейн, не вагаючись, витяг листи й прочитав їх:
