Американська єврейська проза. Століття оповідань полностью

В: Я змушений його дотримуватися внаслідок стану моралі у світі. Я був украй засмучений, коли дізнався, що тієї миті, як устриця потрапляє в мій шлунок, вона стає антисеміткою. Одного разу порція креветок зчинила погром у моїх кишках.

Жарти, жарти! Схоже, це могло тривати ще годину. Умова слави — «година запитань»: людина може стояти там нагорі вічно й відпускати по краплях свої банальні дотепи, й усі будуть у захваті. Едельштейн підвівся зі стільця, сидіння якого з вищанням відкинулося, прокрався проходом до дверей і вийшов у вестибюль. Там він побачив на лавці напівсонного лексикографа. Зазвичай він уникав його — той був чоловік із минулим, а минуле завжди викликає нудьгу, — але коли побачив, що Воровський підняв свої зморшкуваті повіки, підійшов до нього.

«Що нового, Хаїме?».

«Нічого. Печінка замучила. А в тебе?».

«Життя замучило. Я бачив тебе всередині».

«Я вийшов — терпіти не можу молоді».

«А сам не був молодим?».

«Не таким. Я ніколи не сміявся. Ти уявляєш — у віці дванадцяти років я вже опанував математичний аналіз! Я практично його заново винайшов, свій власний. Ти ж не читав Вітгенштейна, Гершеле, ти не читав Гейзенберга, то що ти знаєш про імперію всесвіту?».

Едельштейн спробував змінити тему: «Це твій переклад він зараз читав?».

«Це схоже на мій?».

«Я би сказав — так».

«І мій, і не мій. Мій, тільки удосконалений. Якщо ти спитаєш ту мимру, вона скаже, що він її, удосконалений. Хто насправді перекладач Островера? Скажи мені, Гершеле, — може, ти? Ніхто цього не знає. Це, як кажуть, у кілька рук, і всі ці руки варяться в Островеровій каструлі. Хотів би я накласти на твого друга Островера добру купу лайна».

«Мого друга? Він мені не друг».

«То чого ж ти заплатив щирі грошенята, щоб на нього подивитися? Нема де побачити його безкоштовно?».

«Те саме стосується й тебе».

«Молодь — я привів молодь».

Бесіда з божевільним. Мешугас[121] Воровського полягало в тому, щоб спонукати інших підозрювати його в нормальності. Едельштейн теж опустився на лавку — він відчував, як кістки вже складаються гармошкою. Його охопила похмура втома. Сидячи з Воровським обличчям до обличчя, він ледь не торкався носом його шапки — хутряного одоробла в російському стилі. На думку одразу спадали піддужні бубонці, кучугури снігу. У Воровського була велика голова, масивні риси схожого на тісто обличчя — за винятком носа, який був як у ляльки, рожевий і безформно-делікатний. Єдиною ознакою схильності до пияцтва були набряки хрящів біля ніздрів і на кінчику носа. Божевілля у звичайній розмові не проявлялося ніяк, хіба що в тенденції до уникливості. Проте було відомо, що Воровський, завершивши складання свого словника, над яким трудився сімнадцять років, одного вечора раптом почав сміятися й сміявся протягом шести місяців, навіть уві сні. Аби перепочити від сміху, йому доводилося приймати седативні ліки, хоч і вони не могли цілком придушити цей сміх. Дружина його померла, потім помер батько, а він усе сміявся. Він втратив контроль над своїм сечовим міхуром і тоді виявив лікувальний потенціал алкоголю — щодо сміху. Від цього пияцтво вилікувало його, але він і далі обмочувався на людях непомітно для себе. Та й цей засіб проти сміху виявився тимчасовим і ненадійним, бо якщо Воровському подобався почутий анекдот, він міг сміятися над ним хвилину чи дві, а подекуди й три години. Очевидно, жоден із Островерових жартів не зачепив його за живе — зараз він був тверезим і мав нещасний вигляд. Проте Едельштейн помітив чималу темну пляму біля його ширіньки — Воровський обмочився, й важко було сказати, як давно. Запаху не було. Едельштейн трохи відсунув свої сідниці вбік. «Молодь?» — перепитав він.

«Небогу. Двадцять три роки, дівчинка моєї сестри Іди. Вона вільно читає їдишем, — промовив Воровський з гордістю. — І пише».

«Їдишем?».

«Їдишем? — Воровський сплюнув. — Ти з глузду з’їхав, Гершеле? Хто зараз пише їдишем? Їй двадцять три роки — вона писатиме їдишем? Вона якась біженка чи американка? Вона обожнює літературу, ось і все, вона тут, як і всі решта, заради літератури Островера, я привів її, вона хотіла познайомитись».

«Познайом її зі мною», — сказав Едельштейн украдливо.

«Вона хоче познайомитися з якоюсь знаменитістю, ти тут до чого?».

«Якби мене перекладали, я був би знаменитістю. Слухай, Хаїме, така талановита людина, як ти, стільки мов знаєш — чому б тобі мене не випробувати? Випробувати й підштовхнути».

«Я не дуже тямлю в поезії. Хочеш слави — пиши оповідання».

«Я не хочу слави».

«Тоді про що ти взагалі?».

«Я хочу… — Едельштейн замовк. Чого ж він хоче? — Досягнути».