Островер: А що це? Тора? Ти волаєш, як єврей, Едельштейне. Заспокойся, а то тебе почують.

Едельштейн: А ви, містере Елегантність, не єврей?

Островер: Аж ніяк. Я один із них. Тебе теж звабили, Гершеле, хіба ні? Шекспір — це краще, ніж якась тінь, Пушкін — це краще, ніж якась нікчема, так?

Едельштейн: Ставши гоєм, ти не перетворюєшся автоматично на Шекспіра.

Островер: Ого! Багато ж ти знаєш. Я тебе познайомлю з деякими фактами, Гершеле, бо відчуваю, що ми справді брати, відчуваю, що ти прагнеш пізнати сутність цього світу. Тож послухай — ти колись чув про Велвла Шиккерпарева? Ніколи. Це їдишомовний писака, що писав мелодрами для єврейського театру в Іст-Енді — я маю на увазі Лондон, Англію. Він знайшов перекладача і вмить перетворився на Віллі Шекспіра…

Едельштейн: Що за жарти? Це і є ваша порада?

Островер: Я б і власному батькові таке порадив. Годі вже, Гершеле, годі вірити в їдиш.

Едельштейн: Я в нього й не вірю!

Островер: Віриш. Я ж бачу. З тобою немає сенсу розмовляти, ти не хочеш викинути це з голови. Скажи мені, Едельштейне, якою мовою говоритиме Мойсей у прийдешньому світі?

Едельштейн: Я це змалечку знаю. Івритом по суботах, їдишем — решту днів.

Островер: Тож, заблудла ти душа, не роби з їдишу мову суботи! Якщо ти віриш у святість, ти пропаща людина. Святість — це вигадка.

Едельштейн: Я хочу бути гоєм, як ви!

Островер: Я несправжній гой. Це значить, що я граю в єврея заради їхнього задоволення. Коли я був хлопчиком, у нас у селі на ярмарках танцював ведмідь, і всі казали: «Як людина!». Вони казали так, бо знали, що це ведмідь, хоч він і стояв на двох лапах і кружляв у вальсі. Але це був ведмідь.

Потім до нього підійшов Баумцвейг. «Ну, такий вже характер у Поли. Не звертай уваги. Гершеле, підійди, привітайся зі знаменитістю, що ти втрачаєш?». Едельштейн слухняно підійшов, потиснув Островерові руку, навіть похвалив його оповідання. Островер був чемним, витер слину з губ, випустив трохи чорнил із ручки й продовжив підписувати книжки. Воровський скромно стояв на периферії того кола, що оточило Островера, з рішучо піднятою головою, але з боязким поглядом. Він підтримував під лікоть якусь дівчину, але та захоплено дивилася на чистий аркуш на початку книжки, де Островер залишив свій підпис. Едельштейн, придивившись до літер, був приголомшений: дівчина тримала їдишомовне видання книжки.

«Перепрошую», — сказав він.

«Моя небога», — представив Воровський.

«Я дивлюся, ви читаєте їдишем, — звернувся до неї Едельштейн. — Для вашого покоління це диво».

«Ганно, перед тобою поет Г. Едельштейн».

«Едельштейн?».

«Так».

Вона продекламувала: «Татусі та дядечки, зі своїми бородами, в окулярах, з кучерями…».

Едельштейн заплющив очі, й у нього знов потекли сльози.

«Це той самий Едельштейн?».

«Той самий», — хрипло відповів він.

«Мій дідусь весь час це цитував. У нього була така книжка — “А велт он вінт”. Але ж цього не може бути».

«Чого не може бути?».

«Що ви досі живі».

«Так, так, ви маєте рацію, — сказав вражений Едельштейн, — ми всі тут привиди».

«Мій дідусь помер».

«Пробачте йому».

«Він любив вас читати! І він був старою людиною, він помер багато років тому, а ви все ще живете…».

«Мені шкода, — сказав Едельштейн. — Можливо, я був тоді молодий, я рано почав».

«Чому ви сказали “привиди”? Островер — не привид».

«Так, так, — погодився Едельштейн. Він боявся її образити. — Послухайте, я прочитаю вам решту. Це лише хвилина, я обіцяю. Слухайте — може, згадаєте ще щось…».

Навколо нього, позаду нього, перед ним — Островер, Воровський, Баумцвейг, надушені дами, студенти, молодь, молодь… Він пошкрябав своє спітніле обличчя й став читати, стоячи, як забута стеблина посеред порожнього поля:

Як ви раптом з’являєтесь із землі, вкритої злиднями!Довгі пальта, пальці скачують віск, сальні очі.Як мені говорити з вами, татусі?З вами, що заколисували мене — люлі-люлі — В затишному гніздечку. Балачки блакитнооких моряків,Як потрапив я до чужої утроби?Заберіть мене до себе, історія викинула мене.Ви належите Ангелові Смерті,А я — вам.Сплетені привиди, дим,Дайте мені впасти у ваші могили,Я не маю права бути вашим майбутнім.

Він булькотів, сопів, кашляв, задихався, сльози потрапляли йому не в те горло… Між тим він разом із кожним конвульсивно вигукнутим словом поглинав цю небогу, цю Ганну, разом із її чобітками, шапкою жорсткого волосся, чолом, виліпленим на єврейський копил, очами-щілинками…

Перейти на страницу:

Поиск

Похожие книги