Потім до нього підійшов Баумцвейг. «Ну, такий вже характер у Поли. Не звертай уваги. Гершеле, підійди, привітайся зі знаменитістю, що ти втрачаєш?». Едельштейн слухняно підійшов, потиснув Островерові руку, навіть похвалив його оповідання. Островер був чемним, витер слину з губ, випустив трохи чорнил із ручки й продовжив підписувати книжки. Воровський скромно стояв на периферії того кола, що оточило Островера, з рішучо піднятою головою, але з боязким поглядом. Він підтримував під лікоть якусь дівчину, але та захоплено дивилася на чистий аркуш на початку книжки, де Островер залишив свій підпис. Едельштейн, придивившись до літер, був приголомшений: дівчина тримала їдишомовне видання книжки.
«Перепрошую», — сказав він.
«Моя небога», — представив Воровський.
«Я дивлюся, ви читаєте їдишем, — звернувся до неї Едельштейн. — Для вашого покоління це диво».
«Ганно, перед тобою поет Г. Едельштейн».
«Едельштейн?».
«Так».
Вона продекламувала: «Татусі та дядечки, зі своїми бородами, в окулярах, з кучерями…».
Едельштейн заплющив очі, й у нього знов потекли сльози.
«Це той самий Едельштейн?».
«Той самий», — хрипло відповів він.
«Мій дідусь весь час це цитував. У нього була така книжка — “А велт он вінт”. Але ж цього не може бути».
«Чого не може бути?».
«Що ви досі живі».
«Так, так, ви маєте рацію, — сказав вражений Едельштейн, — ми всі тут привиди».
«Мій дідусь помер».
«Пробачте йому».
«Він любив вас читати! І він був старою людиною, він помер багато років тому, а ви все ще живете…».
«Мені шкода, — сказав Едельштейн. — Можливо, я був тоді молодий, я рано почав».
«Чому ви сказали “привиди”? Островер — не привид».
«Так, так, — погодився Едельштейн. Він боявся її образити. — Послухайте, я прочитаю вам решту. Це лише хвилина, я обіцяю. Слухайте — може, згадаєте ще щось…».
Навколо нього, позаду нього, перед ним — Островер, Воровський, Баумцвейг, надушені дами, студенти, молодь, молодь… Він пошкрябав своє спітніле обличчя й став читати, стоячи, як забута стеблина посеред порожнього поля:
Він булькотів, сопів, кашляв, задихався, сльози потрапляли йому не в те горло… Між тим він разом із кожним конвульсивно вигукнутим словом поглинав цю небогу, цю Ганну, разом із її чобітками, шапкою жорсткого волосся, чолом, виліпленим на єврейський копил, очами-щілинками…
