Я — людина, яка пише Вам в одній із кімнат будинку іншої людини. Ми з ним таємні вороги, тож під його дахом важко писати правду. Проте я клянуся Вам, що висловлюватимуся з усією щирістю свого серця. Я не пам’ятаю ані Вашого обличчя, ані фігури. Смутно пам’ятаю Ваш сердитий голос. Для мене Ви — абстракція. Цікаво, чи мали древні якесь фізичне втілення Майбутнього — богиню Футуру, так би мовити. Гадаю, у неї мали би бути зав’язані очі, як у богині Правосуддя. Саме втіленню Майбутнього адресований мій лист. Коли пишуть Майбутньому, відповіді не очікують. Майбутнє — це оракул, на голос якого не можна чекати в бездіяльності. Для того, щоб бути, треба діяти. І хоча я Нігіліст (не за власним бажанням, а за переконаннями), я виявляю в собі неготовність зневажати вцілілих. Часто я зневажав самого себе за те, що уник таборів смерті (замість цього я сидів і пив чай у Нью-Йорку!), але сьогодні, коли я почув промовлені Вами рядки, колись написані мною, я знову не встояв перед спокусою толерантності до вцілілих. Це звучання мертвої мови з вуст живої дівчини! Те, що одна дитина йде за іншою, — це така витівка Бога для нас, але й ми, напевно, можемо влаштувати якусь витівку Богові? Якщо ми за допомогою слів виготовимо щось безсмертне, що переходитиме з хребтів старих на плечі молодих, то навіть Бог не зможе цим знехтувати. Якби та безліч молитов, що виплескувалася з братських могил, якось вижила! Якщо не сам цей стогін, то бодай мова, якою він лунав. Ганно, молодість сама по собі — ніщо, доки не виконає своєї обіцянки подорослішати. Дорослішайте в їдиші, Ганно, й беріть із собою в майбутнє батьків і дядьків. Зробіть це. Ви, можливо, одна з десяти тисяч народилися із даром їдишу на вустах, з їдиш-абеткою в руках, тож не перетворіть їх на попіл! Ще зовсім недавно було дванадцять мільйонів чоловік (не рахуючи немовлят), що жили в оточенні цієї мови, і що від цього залишилося? Мова, яка ніколи не мала території, крім вуст євреїв, і половина цих єврейських вуст вже закупорена німецькими хробаками. Решта белькоче російською, англійською, іспанською казна-що. П’ятдесят років тому моя мати жила в Росії й розмовляла лише ламаною російською, але її їдиш був гладким, як шовк. В Ізраїлі мову Соломона дарують механікам. Радійте — бо якою ж іще мовою розмовляли механіки в часи Соломона? Проте кожен, хто забуває їдиш, потурає історичній амнезії. Тож сумуйте — забуття вже сталося. Забуто тисячу років нашої важкої праці. Залишилися тільки то тут, то там окремі слівця для водевільних жартів. Їдише, я закликаю тебе зробити вибір! Їдише! Обирай між смертю та смертю. Тобто смерть через забуття або смерть через переклад. Хто тебе врятує спокутною жертвою? Який акт спасіння відродить тебе? Все, на що ти — пошарпаний, зів’ялий — можеш сподіватися, це переклад в Америці! Ганно, у Вас сильні вуста, створені, аби досягти майбутнього…
