Але він знав, що бреше, бреше, бреше. Самих лише чесних намірів не досить. Ораторство та декламація. Промова. Лекція. Він відчував себе якоюсь непристойністю. Яке діло цим мертвим євреям до його проблем? Його плач — це его й ще раз его. Цю гидку кашу він сам заварив. Кожен, хто оплакує мертвих, оплакує себе. Він хотів, щоб хтось читав його вірші, а їх ніхто не міг прочитати. Додати до історії капості та експлуатацію. Це все одно як німий звинувачував би вуха, які його не чують. Він перевернув аркуш, написав великими літерами: «ЕДЕЛЬШТЕЙН ПІШОВ» і рушив із ним коридором у напрямку хропіння Поли. Якщо без глузування, то звук навіть приємний, як дзюрчання річки. Пташка. А на погляд — радше корова: подружнє ліжко викривлювалося й жужмилося під його пильним поглядом, і в ньому — цей старий і ця стара. Його здивувало, що в таку холодну ніч вони спали, вкрившись удвох лише одним тонким бавовняним укривалом. Вони лежали, як пара монархів улітку — колись давно вели війну, а тепер виснажилися й уклали постільне перемир’я. Баумцвейг весь вкритий волоссям. Воно посивіло навіть на ногах. Обабіч ліжка — пара тумбочок, завалених паперами, ілюстрованими журналами, книжками, й з усього цього стирчали абажури ламп, як фігури на носі корабля, — спальня була другим кабінетом Баумцвейга. На підлозі — стоси старих випусків часопису. На туалетному столику — друкарська машинка в щільному оточенні флаконів із туалетною водою та пудрениць Поли. Духмяні аромати з легкими нотками запаху сечі. Едельштейн стояв і дивився на сплячих. Вони, здавалося, зменшилися в розмірах, і кожен їхній вдих немовби вимагав: ще, ще, ще! Він дивився на тремтіння підборідь, на те, як вони ворушать коліном або великим пальцем, дивився на дрібні сині жилки по всій шиї Поли. Її нічна сорочка розкрилася, й він бачив, що її груди звалилися вбік і, хоч і все ще здоровезні, висять жалюгідними пом’ятими лантухами плямистої шкіри. На Баумцвейгу були лише труси, і його стегна були вкриті розколупаними болячками.
Він поклав своє «ЕДЕЛЬШТЕЙН ПІШОВ» між їхніми головами. Потім забрав — адже на звороті було його справжнє послання: таємні вороги. Він склав аркуш, сунув його в кишеню пальта й натягнув черевики. Боягуз. Пожалів стерво, що дихає. Будь-яка жалість — це жалість до себе. Гьоте на смертнім одрі: більше світла!
На вулиці він відчув себе вільним. Мандрівником. Сніг усе ще падав, хоч і не так густо, як раніше; він був синій — кольору ночі. Сніжна пелена розгорталася перед ним, обвивала його. Він потрапив у кучугур — розкішну блакитну купу, що здіймалася догори. Волога пройняла його ноги, як сплеск холодної крові. Під бездоганним схилом він намацав ногою камінь — сходинку ґанку. Згадалася стара хата, сніжний пагорб за школою, закопчена пічка, батько, що монотонно читає молитву, розхитуючись і ледь не торкаючись носом чорного вогнища, велика й дурна качка, що ковзає по кризі. Шия його матері теж була в тонких жилках і мала потаємний, солодкий, чарівний запах. Він глибоко й гірко пошкодував, що не взув галоші, — вдівцю нема кому нагадати. Його черевики перетворилися на пекельні осереддя холоду, пальці ніг геть задубіли. На вулиці, крім нього, жодної душі, навіть кішки. Сніжна пелена насувалася, крутилася й била по очах. Вздовж бордюра тротуару — автівки, що припали до землі під пагорками снігу, як черепахи з блакитними спинами. На дорозі — жодного руху. Власний дім був далеко, дім Воровського — ближче, але він не міг прочитати табличку з назвою вулиці. Будинок з піддашком. Шапка Воровського. Він уявив себе крихітним, як миша, й згорнувся калачиком у її хутрі. Бути дуже, дуже маленьким і жити в шапці. Дике звірятко в нірці. Всередині тепло, поруч купка насіння, вилизуєш себе, наводячи чистоту, і байдуже, яка там погода. Окуляри впали в нього з носа і з дивним, ледь чутним клацанням вдарилися об кришку сміттєвого бака. Він зняв одну рукавичку й пошукав у снігу. Коли знайшов, здивувався, як обпікає руку оправа. А якщо поховання в такий вечір, як цей, як вони вириють могилу? Окуляри були слизькі, як бурульки, коли він знову надягнув їх. Кришталеве зображення його зачарувало, але він не міг розгледіти ані проходу, ані піддашка. Від Воровського йому була потрібна лише Ганна.
