Ви не справили на мене жодного враження. Коли я писав Вам раніше, у Баумцвейга, я брехав. Я бачив Вас якусь мить у публічному місці, то й що? З книгою їдишем у руках. Молоде обличчя над книгою їдишем. Більше нічого. Як на мене, заради цього не варто метушитися. Островерова блювотина! Цей популяризатор, цей вульгарний потуральник тим, хто забув, що таке бути народом! Він у тисячу разів гірший за сутенера. Ваш дядько Хаїм казав про Вас: «Вона пише». Казна-що. Пише! Вона пише! Ще один кіт у мішку! Що Ви там пишете? Коли напишете? Як напишете? Ви або станете редактором колонки «Як вести домогосподарство», або, якщо серйозно, приєднаєтеся до банди так званих єврейських прозаїків. Я їх усіх уже нанюхався, мені дуже добре відомо, чим вони пахнуть. Вони себе називають сатириками. В матнях своїх чухають. Що вони знають? Які в них знання? Щоб висміювати, треба щось знати. У так званому романі так званого єврейського прозаїка («екзистенційного активіста» — Ви слухайте, я розбираюся, я читаю все!) — Стенлі Елкіна, щоб далеко не ходити за прикладом, — герой приїжджає до Вільямсбурга, щоб зустрітися з так званим «ребе-чудотворцем». Саме вже це слово — ребе! Ні, слухайте — для мене (а я сам нащадок Віленського гаона[125]) цей гутер їд[126]— шарлатан, а його хасиди — жертви, байдуже, добровільні чи ні. Але не в цьому суть. Треба ЩОСЬ ЗНАТИ! Бодай різницю між равом і ребе! Бодай якісь крихти де-не-де! Інакше в чому жарт, в чому сатира, насмішка? Народжені в Америці! Невіглас насміхається лише над самим собою. Єврейські прозаїки! Дикуни! Діти самовдоволених обивателів! Усе, що вони вміють, — це хаяти самовдоволених обивателів! Їхній їдиш! Слівце тут, слівце там. На одній сторінці — шикса, на іншій — поц, ось і весь їхній лексикон. А коли вони силкуються передати вимову — Боже милосердний! Якщо в них були матері та батьки, то вони виповзли з болот. Якщо їхні діди та бабці саме так орудували своїми язиками, то вони були білками й стрибали по деревах. Для позначення, вибачте, пеніса у них є десять слів, а знайти слово для позначення навчання — тут вони імпотенти!
Яке щастя! Нарешті він натрапив на правильний курс. Наставав день, поруч, тихо погойдуючись, рухався жовтий слон. Маленький вогник вічно горів на його бивні. Він пропустив його повз себе, він стояв по коліна в річці своєї батьківщини, охоплений виром щастя. Він написав: «ІСТИНА!». Але ці величезні, жирні літери на снігу були надто брутальними, неоковирними. Він закреслив їх пальцем.
