«Чим займався? Я був коридорним у готелі. У горах коридорний заробляє за сезон тисячу п’ятсот — тисячу шістьсот. А якщо він робить ставки, то додай ще п’ятсот».
«Ти робив ставки?».
«Не свої. Я був типу посередником для одного хлопця. Я пропрацював коридорним п’ять сезонів. Збирав на машину, розумієш? Ну, й тепер маю достатньо, і на одяг теж. Коли в тебе білий кадилак-кабріолет із чорною обивкою та золотою фурнітурою, ти не можеш сидіти за кермом у джинсах. Мені потрібна буде майже штука баксів лише на гардероб. Коли відслужу в армії, візьму свій кадилак і повернуся в гори. Там, мабуть, сотні готелів. Буду просто їздити між ними, поки не побачу дівчину, яка виглядає хоча б на пару баксів. Я її клею, починаю охмуряти — уловлюєш? Ми об’їжджаємо в машині з відкинутим верхом всі ці чудові готелі — “Гроссінгер”, “Конкорд”, де всі коридорні знають мене, ми з’їдаємо чудовий сніданок і домовляємося на вечір. Потім я забираю її ввечері, і ми знову їдемо до готелів… У них в усіх там у горах є ці безкоштовні розваги… Але весь час я поруч із нею такий буцімто стриманий, тихий, дуже сумний. І вона врешті-решт не може не спитати, що трапилося, правда ж? Ну, я їй кажу — не звертай уваги. Але виглядаю чим далі, тим більш нещасним, і вона напосідає на мене: в чому, мовляв, справа, може, вона щось не те сказала, не те зробила? Тоді я кажу їй: “Розумієш, люба, я не хотів псувати тобі вечір, але бачу, що доведеться розповісти. Це через кадилак. Мені залишилося зробити останній платіж, і він наш. А в мене цього місяця скрутні обставини. Я позичив гроші одному хлопцеві та ще й спустив кількасот баксів на одній конячці на тому тижні. І пропустив платіж. Мені сьогодні дзвонили — вони заберуть у мене машину за несплату, якщо не отримають грошей завтра. Чорт забирай, я б цим не переймався, сонечко, але я кохаю тебе і знаю, який кайф для тебе на ньому кататися”. Ну, ти ж розумієш, дівчина у відпустці, в неї ж повинно бути кілька баксів у валізі, так? І рано чи пізно вона скаже: “Можливо, я зможу тобі щось позичити. Скільки тобі треба?” А я скажу їй, що це безумство, що вона навіть не знає мене, але все ж таки згадаю, що мені треба баксів шістдесят. Ну, й тут вона, звісно, відчує полегшення, що не більше, й викладе мені грошенята. Вона ж думатиме, що за шістдесят баксів я вже в неї в кишені, що ми практично заручені і все таке. Штука в тому, що для завершення справи мені треба з нею переспати. Це для мене гарантія того, що вона потім не намагатиметься відшукати мене. Ці дівчата так трусяться над своєю репутацією! А я можу її просто знищити. Це легко. Ось і вся схема. А наступного дня поїду до нового готелю. Якщо пощастить, так можна провести весь сезон. А потім, взимку, є Маямі».
Премінгер посміхнувся, згадуючи ентузіазм Філа. Це була до біса гарна ідея, і йому варто було би постежити за білим кадилаком-кабріолетом. Але що важливо — десь у цьому приголомшливому плані приховувалося тверезе, консервативне мислення, мислення людини, яка знає свою географію, яка бачить свої умовні позначки у справжньому, об’єктивному світлі фар кадилака. Цей план міг спрацювати. Він був — на свій жахливий кшталт — здійсненним, і Премінгер підбадьорив Філа. І хоча сам він, звісно, приїхав не за грошима, але теж сподівався витрусити з небес трохи насолоди. Він хотів, якщо коротко, перепихнутися з єврейкою, і ще раз, і ще — до нестями. «Нестяма» — це було, втім, щось нове у його житті, і поки що в нього це не дуже добре виходило. Єдине, в чому він міг бути впевненим, — що він дає на це згоду.
«Що ж», думав він, граючи в свою приємну ранкову гру, «в усякому разі я в новому місці, і тут принаймні є Норма».
Думаючи про Норму, він відчув якісь побоювання. Кепкувати з її відчаю було надто легко. Вона була, що не кажи, останньою у своєму роді — секретарка у відпустці, перезріла діва, єдина дівчина в усій цій клятій родині, яка не пройшла усипаним квітами проходом у Бронксі, посеред розкоші, що йде по чотири долари за тарілку, до найвищого щастя — балдахіну з квітів, аби зв’язати себе обітницею того, що вона може назвати своєю вірністю. Краса — це вірність, а вірність — це краса, й це все, що відомо на землі, й усе, що треба знати. І Норма, думав він, на порозі критичного віку, спробувавши всі інші способи — походивши самотньо на танці в спортзалі єврейської школи, прочитавши й засвоївши «Часопис Американської медичної асоціації» за квітень, аби підтримати інтелектуальну бесіду з племінником материної подруги, спітнілим інтерном зі шпиталю «Бельвю», припинивши голити пахви, бо це боляче, — кинулася в обійми готелю «Біберман» і його, Премінгера.
Він витягнувся в ліжку. Під простирадлом він ворушив пальцями ніг і спостерігав, як опуклості на ньому змінюють форму, немов гірські хребти, що раптово пересуваються. Сонячне світло смугами лежало на його грудях. Він підвівся з нагрітого сонцем ліжка, й тонкі смужки світла від жалюзі поповзли по його тілу вгору.
