Я сама, коли побачила його у виставі «
Тож історія добігає кінця.
Вперше я помітила це на обличчі своєї матері: паскудний почерк часу, нашкрябаний вгору й вниз на її щоках, впоперек її чола — навіть дитя прочитало б, що там написано: стара, стара, стара. Але ще більше моєму серцю боліло бачити, що та сама реальність нашкрябана на прекрасних рисах Влашкіна.
Спершу розпалася компанія. Театр закінчився. Естер Леопольд померла через те, що була дуже стара. У Крімберга був серцевий напад. Марья подалася на Бродвей. Крім того, Рейзл змінила ім’я на Роселін і стала комедійною зіркою у кіно. Сам Влашкін не мав куди подітися, тож пішов на пенсію. Як казали у газетах: «Актор, якому не було рівних, писатиме мемуари та проведе свої останні роки у лоні сім’ї, серед своїх процвітаючих онуків, насолода для люблячого ока його дружини».
Це журналістика.
Ми влаштували на його честь прекрасний званий обід. На цьому обіді я сказала йому востаннє, як я думала: «Прощавай, дорогий друже, ти був сенсом мого життя, але тепер ми розлучаємося». А собі я сказала далі: «Скінчилося. Тепер це твоє самотнє ложе. Ложе гладкої п’ятдесятирічної жінки, як-то кажуть. Ти сама це зробила. З цього самотнього ложа ти нарешті потрапиш на ложе не таке вже й самотнє, наповнене мільйонами кісток».
І що сталося тепер? Вгадай, Лілі. Минулого тижня, коли я прала спіднє у балійці, задзеленчав телефон.
«Перепрошую, чи це Роуз Лібер, що раніше була пов’язана з Російським художнім театром?».
«Так, це я».
«Ну, ну, як поживаєте, Роуз? Це Влашкін».
«Влашкін! Володя Влашкін?».
«Власною персоною. Як ви, Роуз?».
«Жива, Влашкіне, красно дякую».
«Усе добре? Справді, Роуз? Ваше здоров’я в порядку? Працюєте?».
«Здоров’я у мене першокласне, зважаючи на вагу, яку йому доводиться носити. Вже кілька років, як повернулася до витоків, працюю у сфері пошиття одягу».
«Дуже цікаво».
«Слухай, Влашкіне, скажи мені правду — що в тебе на думці?».
«У мене на думці? Роузі, я розшукую давнього друга, старого сердечного компаньйона давніх щасливих днів. Моя ситуація, до речі, змінилася. Я на пенсії, як ви знаєте. Крім того, я тепер вільний чоловік».
«Що? Що ти маєш на увазі?».
«Мадам Влашкіна подала на розлучення».
«Що на неї найшло? Ти почав пити, чи вживаєш щось від меланхолії?».
«Вона розлучається зі мною через подружню зраду».
«Але, Влашкіне, пробач мені, не ображайся, але ти провів сімнадцять чи може вісімнадцять років зі мною, і навіть зі мною, усі ці нісенітниці — полуденні мрії та опівнічні кошмари — усе це було здебільшого лише заради приємних розмов».
«Я звернув її увагу на це. Моя люба, сказав я, мій час минув, моя кров така ж всохла, як і кістки. Правду кажучи, Роуз, вона не звикла, що я ошиваюся поблизу цілими днями, голосно зачитуючи уривки з газет про цікаві події наших часів, чекаючи на сніданок, чекаючи на обід. Тож щодня вона дратувалася усе більше й більше. Увечері розлючена стара леді подає мені мою вечерю. У неї є інформація за останні п’ятдесят років, щоб добряче наперчити мій суп. Вочевидь, у театрі був Юда, який щодня нашіптував їй: “Влашкін, Влашкін, Влашкін…”, і поки моє серце огортали його усмішки, він був на телефоні, передаючи моїй дружині чергову дозу пліток».
«Такий дурний кінець, Володю, у такої жвавої історії. То які в тебе плани?».
«Перш за все, чи міг би я запросити вас на вечерю і в театр — у центрі, звісно? Після всього… ми ж з вами старі друзі. Я маю гроші на розваги. Усе, чого забажає ваше серце. Інші — як суха трава, північні вітри часу підточили їхні серця. Від вас, Роузі, я пригадую лише добро. Тим, чим жінка має бути для чоловіка, ви були для мене. Як вважаєте, Роузі, пара давніх товаришів, як ми з вами, могли б насолоджуватися гарними часами серед матеріальних благ цього світу?».
Моя відповідь, Лілі, за хвилю була готова. «Так, так, заходь до мене, — сказала я. — Запитаєш, де кімната біля розподільного щитка, побалакаємо». Тож він прийшов того вечора і приходив щовечора того тижня, ми говорили про його довге життя. Навіть наприкінці він лишається неймовірним чоловіком. І, як усі чоловіки, до кінця намагається вийти сухим із води.
«Слухайте, Роузі, — нещодавно закинув він мені, — я був у шлюбі зі своєю дружиною майже півстоліття, ви можете собі уявити? Що в цьому було хорошого? Подивіться на усю цю гіркоту. Чим більше я думаю про це, тим більше мені здається, що ми були б дурнями, якби одружилися».
