— Я не дозволю, щоб мій гість завдавав собі клопіт подібними дрібницями, — сказав перший. Ебенезер, що стояв позаду стільця, ще раз кинув погляд на двері, за якими зникли Берлінґейм і служниця.
— Саме такої гадки тримаюсь і я, — прогарчав капітан Слай, — але прошу, не забувай, хто тут є господарем, бо інакше мені доведеться розрядити
— Заради Бога, люб'язні панове капітани! — кумкнув Ебенезер, але його ноги та сфінктер разом його зрадили; не в змозі сказати що-небудь ще, він, повитий предивним ароматом, осів на коліна і занурився обличчям у сидіння свого стільця. Тієї ж миті відчинилися задні двері.
— Стривай-но, ось служниця! — вигукнув капітан Скеррі. — Принеси-но мені, дівчино, два пива, а я поки що викину за облавок цей смердючий савур!
— До дідька те пиво! — пророкотів голос капітана Слая, який дивився в бік вхідних дверей. — Ондечки, клянусь, іде наш Лауреат, прямісінько вдовж вулиці!
— Мерщій до нього, — сказав другий, — а то він знову зірветься зі швартових!
Залишивши позаду і пиво, і поета, вони притьмом вибігли на вулицю, звідкіля небавом почулися звуки пострілів і вигуки проклять, що поступово віддалялися. Але Ебенезер їх уже не чув, бо ж за першої згадки про здобич, на яку вони полюють, він зомлів і впав на кам'яні плити підлоги.
Опритомнівши, Ебенезер з'ясував, що перебуває в стайні таверни «Володар морів», лежачи на сіні; його друг Берлінґейм, вдягнений в одіж зі шкотського сукна, навпочіпки сидів обіч нього й обмахував його обличчя гросбухом із двома колонками на кожній сторінці.
— Мені нічого не залишалося, як винести тебе надвір, — усміхаючись, сказав Генрі, — бо інакше ти б відлякав усіх клієнтів.
— Чума б ухопила цих клієнтів, — кволо проказав поет. — Власне, саме через цих клієнтів я і опинився в такому становищі.
— Ну що, ти вже оговтався чи мені й далі тебе обмахувати?
— Ні, досить, прошу, принаймні не звідтіля, де ти стоїш, бо ж інакше я геть сконаю, — він спробував сісти, скривив обличчя і знову, важко зітхнувши, відкинувся на спину.
— Це моя вина, Ебене; якби ж то я знав про твою нагальну потребу, я б так довго в тій вбиральні не барився. Але чого ж ти не скористався з цього сіна? То не така вже й кепська заміна.
— Я й гадки не маю, як те трапилося, — вирік Ебенезер. — Поки ти там розважався з тією дівкою, двоє капітанів-піратів ледве не всадили мені кулю проміж очей лишень за те, що я спробував владнати їхню суперечку!
— Капітани-пірати?!
— Авжеж, я впевнений у цьому, — правив своєї Ебенезер. — Я достатньо начитався Есквемеліна, щоб розпізнати пірата, коли його побачу: обоє люті на виду й схожі один на одного, мов двоє близнюків, вдягнуті в чорне, із чорними бородами та ціпками.
— Але чому ж ти одразу не назвав своє ім'я і посаду? — запитав Берлінґейм. — Тоді вони навряд чи зважилися б до тебе чіплятися.
Ебенезер похитав головою.
— Дякую Богу, що я цього не зробив, бо ж моєму життю тоді б одразу кінець і настав. Саме Лауреата, Генрі, вони й розшукували, маючи на меті його вколошкати!
— Бути того не може! Але навіщо?
— Один Господь Бог відає навіщо: однак я завдячую своїм життям якомусь бідоласі, який саме проходив повз вікно, і, узявши його за мене, вони за ним погналися. Молю Бога, щоб вони схибили та зникли назавжди!
— Либонь, так і є, — сказав Берлінґейм. —
Ебенезер застогнав.
— Яка ганьба! І як його дошкандибати в такому стані до пришибу, щоб взяти чисті плюндри?
— Дідько, я нічо не ка'в про те, шоб кудись шкандибати, сер, — мовив Берлінґейм тоном сільського слуги. — Ви лишень зніміть зара' свої спідні й плюндри, щоби моя крихітка-лялечка Доллі могла випрати їх, а я принесу вам чисті.
— Лялечка Доллі?
— Еге ж, Джоан Веснянка, тутай, у «Володарі морів».
Ебенезер зайшовся рум'янцем.
— Але ж, пропри всю свою розпусту, вона — жінка, а я — Поет-лауреат Меріленду! Я не можу дозволити, щоб вона про це почула.
—
— Ти ба! — хихикнув Берлінґейм. — Ач, який ти ладно скроєний, хоча й дещо закалявся.
— Я помираю від сорому і прикритися нічим не можу, бо ж я такий брудний, — пожалівся поет. — Поквапся, Генрі, перш ніж хтось мене захопить у такому становищі!
