Він навіть не звертався до фізики, астрономії та інших галузей натурфілософії з тієї ж самої причини; не терзав він свою пам'ять і зверненням до пластичного мистецтва, бо ж напевно знав, що ні Фідій, ні Мікеланджело нізащо не зважилися б увіковічити подібне становище, хай би якими привабливими й були для них людські страждання. Ні, вирішив він нарешті, саме до літератури він мусить звернутися в пошуках порятунку, і йому годилося б зробити це раніше, адже тільки література — одна з усіх мистецтв і наук вмістила в себе весь досвід людини та її поведінку: від колиски до могили й далі в позасвітті, від імператора до дешевої хвойди, від охоплених полум'ям міст до зіпсованого повітря — та ввібрала будь-якого ґатунку проблеми, що постають перед людиною: в одній лише літературі можна знайти однаково ретельно складений перелік предків Ноя, кораблів ахейців…
— І підтирки Ґарґантюа! — вигукнув він уголос. — Як же так сталося, що я не згадав про них одразу?
Він з радістю відтворив у пам'яті той розділ у Рабле, у якому малий Ґарґантюа доклав, так би мовити, руку до різного роду тампонів і витирачок — звісно, що не з розпуки, а лише в дусі чистого емпіризму, щоб раз і назавжди знайти найвишуканішу з них — і віддає нарешті пальму першості шиї живого пухнастого гусенятка; і хоча курей і цесарок на подвір'ї довкола стайні було вдосталь, але жодної гуски Ебенезеру виявити так і не вдалося. «Та воно й не годилося б, — вирішив він по якійсь хвилі, дещо занепавши духом, — хіба що тільки в гумористичній або сатиричній книзі, скористатися так жорстоко з дурної птиці, яка мусить згинути, аби потрафити нашій утрібці. Добрий Рабле, напевно ж, пожартував». Схожим чином, хоча й починаючи поволі ціпеніти, він став міркувати, які ще паралелі до своїх обставин може пригадати з тієї літератури, що йому доводилося коли-небудь читати, і всі їх по черзі відхилив як недоречні або непридатні для застосування. З літератури, з важким серцем виснував він, йому також мало пожитку, бо хоч вона і пропонує певну мудрість у житейських справах і вивільняє людину від її єдиної смертельної долі, але не пропонує, хіба що тільки випадково, розв'язання практичних проблем. І що ж, окрім літератури, ще залишається?
Він пригадав, як Джон Макевой ставив йому на карб цілковите невідання того, як влаштовано справжній світ, рівно як і те, що він зовсім не знає людей, які живуть у ньому. Що ж, спитав він себе, насправді зробили б інші на його місці, ті, хто таки знали, як влаштовано справжній великий світ? Однак з усіх людей, наділених таким знанням, йому були добре відомі лише двоє — Берлінґейм і Макевой, — але не можна було б і помислити, щоб котрийсь із них опинився на його місці. Але знання того, як влаштовано світ, як було йому цілком зрозуміло, сягає значно далі, ніж особисті знайомства: як дають собі раду дикуни й погани з усього світу, які в житті не бачили підтирки для гузна? Араби в пустелі, де нема ні листя, ні паперу? Безперечно, вони мали б якимось робом дотримуватися чистоти, бо інакше кожен з них, либонь, жив би пустельником і людська раса вимерла б упродовж одного покоління. Але з усіх звичаїв і чужоземних ритуалів, про які йому довелося почути від Берлінґейма або прочитати за часів своєї юності в книжках про подорожі, йому пригадувалося тільки одне, що безпосередньо стосувалося справи: сільський люд у Індії, як повідав йому одного разу Берлінґейм, їсть лише правою рукою, оскільки ліва зазвичай вживається для дотримання особистої чистоти.
«Це не є рішенням, а лише відкладає мої труднощі на потім, замінивши один клопіт іншим, — зітхнув поет. — Як надіятися ще, що поміч звідкілясь прийде, коли і розум, і весь світ так зрадили тебе?»
Він стенувся, але попри всі незручності свого невтішного стану, спалахнув від задоволення, розпізнавши у своїх словах римований двовірш. «У якій би я не був притузі, я все ще — і дівак, і поет!
