Сказавши це, він перетнув вулицю і попрямував до таверни, що розташовувалася напроти корабельного пришибу, оповіщаючи всіх навколо про себе двома великими літерами «С», що, переплітаючись, стояли одна навпроти одної й увінчувались короною з трьома зубцями.
— Це «Володар морів», — сказав Берлінґейм. — Ця таверна мені знайома віддавна. Саме тут я вперше підчепив запалення сечового міхура, коли ще був матросом у капітана Салмона. Одна кістлява валлійська хвойда нагородила мене ним, скориставшись із моєї недосвідченості й справивши з мене плату як за чисту дівку, але коли обман вийшов наяв, я був уже далеко у відкритому морі, на відстані декількох днів ходу від Плімута, на шляху до Лісабона. Запалення невдовзі минуло, але я не забув цю діваху. У Лісабоні я знайшов корабель, що мав прямувати до Плімута, і, розпитуючи поміж моряків, нарешті потрапив знайти якогось кривого на око португальця, що конав від жахливої африканської капавки, проти якої наш англійський різновид здається лише укусом блохи. Я віддав цьому небораці свій пречудовий новісінький квадрант, який мені купив капітан Салмон, щоб я вправлявся в навігації, за умови, що той, щойно прибуде в порт, поділиться своєю капавкою із цією валлійською курвою з «Володаря морів». Але ніхто ще не вмер тут, отруївшись їжею.
Був пізній ранок, й у таверні нікого не було, окрім молодої служниці, яка терла підлогу, викладену кам'яними плитами. Дівчина була невисока і пухкенька, мала грубе волосся та вкрите ластовинням обличчя, але в очах її грали веселі бісики, а її носик зухвало глядів догори. Залишивши Ебенезера обрати столик, Берлінґейм підійшов до неї та, доволі зухвало звернувшись, розпочав розмову, яка велась надто стишеними голосами, аби Ебенезер міг що-небудь з того розібрати, але вже досить скоро дівчина сміялась, пустотливо погрожуючи пальцем своєму співбесіднику.
— Ця ціпонька клялася, що нічого, крім риби, у неї в коморі немає, — сказав він, невдовзі повернувшись, — але коли я сказав, що їй доведеться годувати лауреата, який своїми гудібрастичними віршами може стерти цей заклад на порох, вона люб'язно погодилася зупинити твоє перо печенею з яловичини. Її незабаром подадуть.
— Ти з мене збиткуєшся, — скромно мовив Ебенезер.
Берлінґейм стиснув плечима.
— Я так гадаю, що поки готуватиметься їжа, я зможу перевдягтися.
— Але ж усі наші речі залишилися біля пришибу.
— То не має значення. Щоб перебратися з простого шкотського сукна в одяг з єдвабу, доволі часто потрібно здійснити подорож тривалістю в життя, але перехід від єдвабу до шкотського сукна можна зробити за одну хвилину.
Берлінґейм знову підійшов до служниці, чиє обличчя одразу ж розпливлося в усмішці, коли він наблизився, і тихо забалакав до неї, увесь час грайливо її пощипуючи. Повискуючи та тримаючи одну руку на стегні, вона другою вказала на двері поруч із коминком. Тоді Берлінґейм взяв її за руку, немов збираючись провести далі із собою; коли ж вона смикнулася назад, він із серйозним виглядом щось зашепотів їй на вухо, і коли вона роззявила рота й мотнула головою, він знову щось їй зашепотів. Вона зиркнула на Ебенезера, від чого той одразу почервонів і вдав, ніби заклопотаний своєю краваткою; Берлінґейм шепнув щось утретє, її очі грайливо зблиснули, і він залишив кімнату, пройшовши крізь вказані двері. Дівчина ще хвилини дві залишалась у кімнаті, вичікуючи. Потім вона знову кинула пронизливий погляд на Ебенезера, чмихнула і прудко проскочила крізь ті самі двері.
І хоча поет був чимало збентежений цією невеличкою сценкою, він усе ж таки був радий залишитися якийсь час на самоті, і не тільки для того, щоб подумати над дивовижними пригодами свого друга, а й для того, щоб обміркувати власне становище.
«Слухаючи з витріщеними очима і роззявленим ротом оповідь Генрі, я настільки ним захопився, — сказав він собі, — що майже забув, ким є
Він негайно розклав перед собою на столі свій поділений на дві розділи гросбух, відкрив сторінку, на якій був записаний перший у його службовій кар'єрі чотиривірш, і, принісши перо й каламар з мисника, що висів на стіні поруч із шинквасом, впав у роздум, міркуючи над тим, що ж саме має прикрасити першу сторінку.
«Я й досі ще нічого не можу сказати про цю подорож у своїй „Мерілендіаді“ — роздумував він, — бо майже нічого не бачив. Поза тим, було б доречно, якби я розпочав свою поему з Плімута, адже саме звідси, залишаючи скелі Туманного Альбіону, вирушає більшість тих, хто пливе до Меріленду; це одразу налаштує читача на відповідний мандрівний лад». Отак міркуючи й далі, він постановив написати свою епічну поему «Мерілендіада» у формі уявної подорожі, гадаючи в такий триб відкрити читачу принади Провінції з тим самим відчуттям свіжості й подиву, із яким вони відкриватимуться поету-мандрівникові. Отож коли він згадав назву корабля, то зробив це із задоволенням і почуттям, чимось подібним до благоговіння.
