— Я покваплюся, бо чи ж буде це чоловік, чи жінка, але щойно вони тебе побачать, присягаю, довго ти діваком не залишатимешся, настільки привабливо ти зараз виглядаєш. — Він знову реготнув, сміючись над тією халепою, у яку вскочив Ебенезер, і зібрав докупи брудний одяг. —
— Але послухай, чим же?
Берлінґейм стиснув плечима.
— Подивіться довкруги себе, любий пане.
Ебенезер одразу ж почав роззиратися довкола в пошуках способу, який міг би порятувати його з цієї халепи. Від соломи він відмовився одразу, хоча довкола в хліві її було вдосталь: її навіть тримати в руках було незручно. Потім йому спало на думку скористатися зі своєї носової хустинки з тонкого голландського сукна, але він згадав, що вона залишилась у кишені його штанів.
«А, все одно з неї ніякого пуття, — вирішив він, трохи подумавши, — бо там на ній нашито цілий ряд тих здоровецьких шпоньок, що й душу з тебе виймуть».
Не міг він принести в жертву і свій каптан, сорочку чи панчохи, бо ж, з одного боку, йому і так уже бракувало вдягачки, аби викинути ще щось, а з другого боку, йому бракувало мужності завдати служниці ще більшого клопоту додатковим пранням. «Мудрий чоловік довго в скруті не залишатиметься», — повторив Ебенезер сам собі, і наступне, на що він спрямував свій погляд, було хвостом гнідого мерина, що стояв у хліві позад нього, але він відмовився від цієї затії на тій підставі, що висота, на якій хвіст перебував, і його розташування робили його водночас недоступним і небезпечним. «І чого ж це нас вчить? — розмірковував він, підібгавши губи. — Хіба ж не того, що в одної людини тямка і справді вбога? Дурні й дикі тварини живуть, завдячуючи розуму матері, і вчаться на досвіді; розсудлива людина вчиться, обертаючи собі на пожиток розум і життя інших. Достоту, хіба ж дарма я провів два роки у Кембриджі й три рази по два разом з Генрі у флігелі в домі мого батька? Якщо вроджена мудрість мене не може врятувати, то нехай тоді мене врятує освіта!»
Відтак він удався по допомогу до своєї освіти, розпочавши з того, що йому запам'яталося з історії. «Для чого люди підносять цінність записів минувшини, — спитав він себе, — як не для того, щоб отримати з них уроки для сьогодення?» І хоча він був обізнаний з Геродотом, Тацитом, Полібієм, Светонієм, Салюстієм та іншими літописцями — старожитніми й сучасними, — він не міг пригадати в них жодного подібного випадку, який би став йому в пригоді в його теперішній притузі, тож, не знайшовши ніякої поради, він був змушений відмовитися від цієї спроби. «Це очевидно, — дійшов він висновку, — що Історія вчить не людину, а все людство; муза цього предмета має за свого учня державу або її очільників. Ба більше, — міркував він далі, трохи мерзлякувато щулячись від бризу, що повівав з гавані, — очі Кліо подібні до зміїних очей, які бачать лиш те, що рухається: вона відзначає зліт і падіння націй, але на речі, що залишаються непорушними — вічні істини та позачасові питання, — вона ледве звертає увагу, з обави вдертися, мов браконьєр, у царину Філософії».
Отож він далі подумки зібрав докупи все, що коли-небудь взнав від Арістотеля, Епікура, Зенона, Августина, Томи Аквінського та інших авторів, не забувши при цьому своїх професорів-платоніків і їхнього колишнього приятеля Декарта; і хоча вони виявляли безмежний інтерес до того, чи було його скрутне становище справжнім чи уявним, чи заслуговувало воно на те, щоб розглядатися
