— Я відповів тобі лише на першу частину твого запитання, — перебив Берлінґейм, підвівши вказівного пальця. — Що ж стосується другої, то не забувай, що зараз багато хто вирушає з Лондона, щоб приєднатися до флотилії, — люди Куда так само, як і наші люди, а, можливо, і сам Куд. Було б дурницею або навіть і згубою відкинути маску в такому місці. До того ж бракувало часу: я ледве встиг наздогнати тебе, і зваж на те, як довго тривала моя оповідь, перш ніж я розкрив тобі геть усе. Флотилія б відплила без нас.
— Так, це слушно, — визнав Ебенезер.
— Ба більше, — розсміявся Берлінґейм, — я ще й досі вагаюся, чи ж було розумно з мого боку відкрити тобі всю правду.
— Що? Невже ти й справді гадаєш, що я коли-небудь зрадив би твою довіру? І невже ти так жорстоко позбавив би мене єдиного друга? Твої слова боляче мене ранять!
— Що стосується першого, то, щоб відповісти на це питання, я й удавав із себе Сеєра і вирішив випробувати тебе — роки міняють будь-кого. Бен Бреґґ сказав, що ти пристосуванець; і твій слуга, хоч би як він тобою захоплювався, також не був переконаний у щирості твоїх намірів. І знову ж таки, звідки мені було знати, як ти поставишся до Берлінґейма? Історія, яку ти розповів Пітеру Сеєру, стала твоїм поручителем; щойно я почув її, як одразу себе відкрив, але якби ти заспівав іншої пісні, то твоїм провідником тоді був би Пітер Сеєр, а не Берлінґейм.
— Досить. Ти переконав мене, і я й слів не доберу, щоб виказати свою радість. Твоя розповідь глибоко мене збентежила, і мені соромно за свою плаксивість і млявість, зарівно як від твоєї мудрості соромно моєму скромному таланту. Ти — Вергілій, який гідний мати ліпшого Данте.
— Та невже? — глузливо відказав Берлінґейм. — Ти досить кмітливий і маєш здібності до віршування. Поза тим, Провінція — ані Пекло, ані Чистилище, а, як і Англія, лише частина великого світу — з тією, либонь, різницею, що землі там широкі та незаймані там, де тютюн ще їх не виснажив. Слід додати, що засоби до стримування та обмежування там слабкі й нечисленні; корисні рослини й бур'яни зростають однаково високо. І якщо люди там здадуться дивними й неотесаними, то варто не забувати одну річ: людина, задоволена життям у Європі, навряд чи наважиться перетнути океан. Правда полягає в тому, що переважна більшість тамтешніх мешканців — ізгої з усієї Європи або ж сини цих ізгоїв: повстанці, невдахи, запеклі злочинці й шукачі пригод. І якщо вкинути таке зерно в такий ґрунт, то марно сподіватися зібрати врожай університетських вчених і царедворців!
— Ти говориш як той, хто по-справжньому любить ту землю, — сказав Ебенезер, — і цього одного мені досить, щоб і я її полюбив.
Берлінґейм знизав плечима.
— Може, й так, а може, й ні. Там є свобода, яка водночас і благословення, і прокляття. Це дещо більше, ніж одні лише політичні та релігійні свободи, які щороку змінюються. Я говорю про свободу у філософському аспекті, яка є наслідком відсутності історії. Ця свобода є причиною того, що кожна людина там стає, як і я, сиротою, і вона може зарівно і призвести до зневіри, і піднести. Але годі балачок: я вже бачу, як он там майорять щогли кораблів і верхівки церков Плімута. Невдовзі ти сам матимеш змогу познайомитися з Провінцією і побачиш, яке враження вона на тебе справить!
Коли Берлінґейм промовив ці слова, подув вітру доніс у карету запах моря, схвилювавши Ебенезера до самісіньких глибин єства, і коли трохи згодом він вперше уздрів море, що простягнулося перед ним ген аж до самого обрію, то декілька разів здригнувся і ледь не намочив штанів.
— Затям же, — сказав Берлінґейм, коли карета котилася по дорозі, в'їжджаючи в Плімут, — що зараз я — ані Генрі Берлінґейм, ані Пітер Сеєр, бо ж справжній Сеєр перебуває десь на кораблі флотилії. Краще було б, я так міркую, якби ти взагалі не звертався до мене на ім'я, аж поки я не роздивлюся, що тут і до чого.
Відтак, щойно їхні скрині й валізи вивантажили, вони одразу поцікавилися, біля якого пришибу стоїть «Посейдон», і їм відповіли, що він уже долучився до флотилії.
— Що?! — вигукнув Ебенезер. — То виходить, що ми й справді спізнилися!
— Ні, — усміхнувся Берлінґейм, — у тому немає нічого незвичного. Флотилія збирається докупи он там у Даунзі біля мису Лізард; і ясного дня її звідси видно.
Довідавшись, що між Даунзом і гаванню регулярно здійснює рейси шлюп, він замовив на ньому два місця і домовився, що пополудні їх туди переправлять.
— Ми могли б ще встигнути востаннє пообідати на березі, — пояснив він Ебенезеру. — Крім того, маю перевдягтися, адже я надумав перебратися на твого слугу… Як там його звати?
— Бертран, — промимрив Ебенезер. — Але чи ж конче тобі потрібно бути слугою?
— Так, бо ж інакше мені доведеться вигадувати цілу історію про джентльмена, що тобі товаришить. А вдаючи з себе Бертрана, я зможу подорожувати з тобою непоміченим і взнати дещо більше про попутників, що пливуть разом із тобою.
