— Яку ж книжку ти пригадаєш у відповідь, коли тобі щось нагадають з іншої, якщо ти взагалі жодних книг не прочитав? Як ти зможеш підтримати бесіду, коли мова зайде про нові театральні постановки в Лондоні або про стан справ на Континенті, якщо ти не отримав університетської освіти? Справжній джентльмен галантний, але не вертигуз, дотепний, але не мартопляс, він поважний, але не пугутькало, обізнаний, але не педант — якщо підсумувати, кожна з його рис не є ані надмірною, ані недостатньою, а є справжньою Золотою Серединою.
На все теє слуга лиш махнув рукою й усміхнувся.
— Можливо, й так, достоту, можливо, й так! — І, напевно, сказав би більше, якби натомість Ебенезер, чию цікавість до цього предмета підхльоскувало чимдалі сильніше роздратування, не продовжив свої міркування.
— І подібно до того, як мова джентльмена супроти мови натовпу — то все одно що пісня жайворонка супроти крику півня, а спів поета є ангельським супроти співу жайворонка, так і джентльмен є князем серед простих людей, а поет мусить бути князем серед джентльменів!
— Можливо, й так, пане, можливо, й так, — знову сказав Бертран і, обернувшись тепер уже до свого хазяїна, додав: — Але чи ж самі ви в це вірите? І така вже кепська моя пам'ять, що хоча я й записав слово в слово ваш патент і бачив ясно, мов у Святому Письмі, як він робить з джентльмена поета-лауреата, я ніяк не можу пригадати того місця, з якого поставало б, що лауреат є джентльменом! І такими вже недолугими є оці мої очі та вуха, що, увівши в оману, вони примусили мене думати, що усі ті поети, котрих їм довелося коли-небудь бачити і чути — на кшталт панів Олівера, Трента і Меррівезера, — усі ті паничі-віршогони й близько не мають нічого спільного не те що із Золотою Серединою, ба навіть із Латунню чи пак Міддю Столовою! І присяй-бо, без сорому казка, вони розважливі, мов ті малпи; скромні, мов павичі; цнотливі, мов цапи; солодкомовні, мов сороки; хоробрі, мов миші, а чемні — немов коти березневі! Ваш звичайнісінький, простий слуга, із вашого дозволу, є напевне вдвічі більшим джентльменом, аніж ваш поет міг би об тім мріяти! Ба ні, він часто-густо має приємнішу вдачу, ніж його хазяїн, і не має собі рівних у тім, як найліпше припудрити перуку або як розмістити за столом гостей. Це саме він, а не ваш пан-поет, є джентльменом над усіма джентльменами!
Ебенезер був настільки заскочений цим вибухом, що лише примружив очі й вигукнув: «Годі!» Але збити з плигу Бертрана було вже не так просто.
— Однак, якщо вже про це йдеться, — провадив він далі, — то з усієї тої джентльменщини я маю мало зиску тепер, коли став поетом-лауреатом! Дідько! Усі ті леді та джентльмени, котрих я подибував, дуже далекі від того, щоб вбачати в поеті джентльмена, а дивляться на нього як на суміш чогось на кшталт святого, муштрованої малпи, двірського блазня та цигана-ворожбита ув одній особі. Ваші леді кажуть мені такі речі, про які жоден католицький священник ніколи й не чував, падкаються коло мене, як коло улюбленого песика, та подають мені такі знаки, що й жиголо спік би раків; вони почережно то боготворять мене, то зневажають, маючи наполовину за бога, наполовину за мандрованого скомороха. А що вже джентльмени, прости Господи! Вони вважають, що я вар'ят або якийсь йолоп несосвітенний, бо хто ж інший, окрім божевільного, вправлятиме руку у віршуванні, хіба що якийсь бевзь, що не в змозі докласти рук до заробляння грошей! Коротко кажучи й підсумовуючи все це, пане, їм ніколи й на думку не спаде назвати мене поетом, хіба що якимось вбогим віршомазом у кращому разі, ба навіть якщо я і бовкну щось
Риси Ебенезерового обличчя скаламутилися і, врешті-решт осівши, утворили щось схоже на похмурий вираз. Обох чоловіків тепер повністю поглинула ця суперечка, яку вони хоч-не-хоч мусіли провадити, трохи стишивши голоси, обіпершись ліктями на релінг і повернувшись спиною до міс Роботем, яка, спустившись з містка на шканці, стояла біля протилежного борту корабля.
— Визнаю, твоя правда, — мовив він, — що такому собі віршомазу — фертику й балаклію — можна поставити на карб хамство, так само як і поганому слузі можна поставити на карб зарозумілість, і обох можна звинуватити в лукавстві. Ба навіть більше, я визнаю, що найкращий з поетів ніколи за своєю суттю не є джентльменом…
— На відміну від найкращого слуги, — вставив Бертран.
— А що стосується цього, — різко відказав Ебенезер, — то цей твій слуга, що заломить свого хазяїна у знанні етикету та моди, подібний до селюка, який здатен прочитати напам'ять більше Святого Письма, аніж теолог; отой його один-єдиний дар і виказує його обмеженість. Джентльмен-слуга, як і джентльмен-поет мають одну спільну рису, яка полягає в тому, що це їхнє джентльменство є маскою для кожного з них. Проте маска лакея маскує лише лакуза, а за маскою поета ховається бог!
— Ого! Невже, пане?
