Увесь цей час Ебенезер рідко коли залишав полубак: по-перше, знадобився деякий час, щоб він відновив свої сили; по-друге, у нього не було жодного бажання знову здибатися зі своїми колишніми співтрапезниками; і в будь-якому разі він був у полоні приємних дум. З Бертраном він, звичайно, не міг не стикатися, але їхні зустрічі були короткими та небагатослівними — слуга був не певен щодо свого становища, а Ебенезер, якщо залишити поза увагою його задоволення від того, що слуга ніяковів, не мав що тому сказати. І хоча його вже більше не бавили ілюзії щодо імпозантності корабля, його захоплення моряками зросло вдесятеро. Його розпач минув цілком: з тихою радістю спостерігав він за тим, як поруч із бортом або в кільватерному струмені пливуть дельфіни, і, охоплений почуттям очікування чогось неясного, гострив свої пера, діставав томики Мільтона і Семюеля Батлера, які правили йому за довідники, та базграв нижче наведені вірші, які змальовували велику подію, що очікувала на нього попереду — першу мить зустрічі з Мерілендом.
До чого він унизу сторінки гросбуха, як і належить, доточив
Однак таке вже було його щастя, що йому не вдалося втілити цей приємний задум у життя. Позаяк кінець їхньої подорожі був уже не за горами, настрій у пасажирів, зарівно як і в залоги корабля, день у день ставав дедалі піднесенішим, і хоча морякам офіційно заборонялося випивати на борту корабля, полубак не менше, аніж кают-компанія, зробився місцем нічних бенкетів. Гостинність залоги щодо Ебенезера відповідно зростала дедалі більше: йому бракувало грошей, аби вкласти їх у гру в карти, але він радо брав собі частку їхнього рому та їхньої сердечності.
Одного вечора, коли вже випили достатньо, старий Нед, чиє доброзичливе ставлення найбільше здивувало Лауреата, спустився по трапу в каюту й оголосив усьому присутньому товариству, що він повернувся після розмови з містером Ебенезером Куком, яка щойно відбулася на палубі. Ебенезерові вуха нашорошилися, щоки його спалахнули, позаяк тон, яким розмовляв цей чоловік, говорив про те, що його послали як якогось офіційного представника від усього гурту. Решта присутніх уникали дивитися на нього.
— Я розповів сквайру Куку, як добре ми обійшлися з його слугою, — вів далі Нед, неприємно посміхаючись до поета. — Я сказав йому, що ми видряпали його з пазурів смерті та дбали про нього, поки він знову не одужав, і розділили з ним і покій, і стіл, ні на що не скаржачись. Потім я запитав його, чи не буде він такий люб'язний заплатити нам щось за наші клопоти, позаяк ми вже наближаємося до берега…
— Що він сказав? — запитав хтось. Риси Ебенезерового обличчя вирували, смикаючись навсібіч: він був розчарований, дізнавшись, що їхня щедрість була, принаймні частково, корисливою, але водночас він визнавав свої зобов'язання перед ними та законність їхніх вимог.
Нед подивився на нього скоса лиховісним поглядом.
— Те жалюгідне брехло послалося на те, що він бідняк і грошей у нього немає! Каже, що свій останній гріш він втратив, коли ми помітили на горизонті Корву!
