— Я не кажу про всіх поетів взагалі, а лише про себе, — відповів Ебенезер і пояснив, наскільки то йому дозволяла сором'язливість, різницю між целібатом духовних осіб і справжньою цнотою. Перша, за його словами, є не більше, ніж різновидом дисципліни, хоч і гідна хвали, позаяк вона скеровує час та енергію, які зазвичай витрачаються на любощі, до більш шляхетної праці, вберігають особу, що дала обітницю, від зв'язків з коханками та дружинами, що відволікають, і загалом сприяє тривалішому та більш плідному життю; але в жодному разі це не є таким чистим станом, як справжня цнота, і в суті своїй зовсім не обов'язково, щоб целібат являв собою якусь чесноту взагалі — найбільший розпусник дотримується целібату в похилому віці, коли сили покинули його. Целібат, коротко кажучи — це практика зречення, яку майже завжди приймають за браком альтернативи або під зовнішнім впливом; а цнотливість є метафізичним станом згоди, гідним більшого захоплення, позаяк він добровільно накладається на себе, і не містить у собі ніякої практичної цінності, і не має для чоловіків фізичного прояву її наявності чи втрати. Для нього в ній немає навіть посмертної практичної цінності християнської чесноти, позаяк його інтерес у ній є радше онтологічним та естетичним, ніж моральним.
Він просторікував, не стримуючись, більше напучуючи себе, аніж залогу, яка дивилася на нього з благоговінням.
— То це ти тут сидиш і хочеш втелющити нам, — запитав незворушно боцман, урвавши йому мову посеред речення, — що ніколи в житті не конопатив корму? Ти ніколи своєю старою швайкою не драв коноплі жодній портовій шлюсі?
— І ніколи не буду, — бадьоро відказав поет, і, аби убезпечити себе від набридливо допитливих, він у відповідь на твердження боцмана звернувся до присутніх з пропозицією підняти келихи за його нове становище.
— Не думайте, що тепер я як Лауреат ставлюся до вас з меншою шаною, — запевнив він. — Перехилімо наші чарки, і перш ніж ця ніч добіжить кінця, я заплачу вам свою данину дечим приємнішим за срібло. — Насправді ж він мав намір виказати їм честь, оспівавши їх раз і назавжди у своїх віршах.
Моряки перезирнулися.
— Хай буде так, — реготнув старий Нед, і решта присутніх також висловила свою згоду. — Давайте, влийте в нього трохи рому, перш ніж почнеться наступна вахта!
Ебенезеру дали цілу пляшку та наказали випити її до дна.
— Що це? — засміявся він якось непевно. — Щось на кшталт церемонії посвячення?
— Ні, то буде пізніше, — сказав Сокирник. — Ром потрібен для того, щоб тебе приготувати.
Ебенезер відхилив підготовчі заходи, виказавши готовність до будь-якого жартівливого випробування.
— Отже, відкладім усю цю петрушку набік і перейдімо до м'яса; дичина готова для забави!
Це було сигналом для них, і довкола здійнявся гамір: руки поета скрутили з обох боків, один моряк висмикнув з-під нього стілець, і перш ніж він встиг отямитися, інший тицьнув його головою в подушку, що, немов під дією якихось чар, невідь-звідки взялася на столі, і міцно притис до неї. Не схильний за своєю вдачею до брутальних розваг, Ебенезер ніяково зіщулився; і, крім того, йому через його чин та й просто від страху болю прийшлася зовсім не до смаку ідея ритуального побиття кийками, що, як він гадав, і було метою моряків.
Коли, на його превеликий жах, за мить стало зрозуміло, що дати йому різок аж ніяк не входило до їхніх намірів, жодна сила на світі не могла примусити його мовчати; і хоча його голову тримали так само міцно, як і кінцівки, він так пронизливо крикнув, що його почув навіть марсовий на грот-щоглі.
— Капітан Міч вас за це повісить! — вигукнув він, коли нарешті спромігся видобути із себе декілька слів.
— Гадаєш, він нічого не знає про морський закон? — Ебенезер впізнав квоктання старого Неда позаду себе. — Ти ж бачив його ім'я на папері, еге ж?
І немов підтверджуючи безнадійність його ситуації, щойно він знову поновив свої зойки, старпом устромив голову в люк і поставив веселий ультиматум: «Капітан наказав або негайно припинити цей лемент, або угріти цього поганця рукояттю пістолета, щоб йому тяму одібрало. Він турбує панянок».
Єдина його погроза звелася таким чином нінащо, й Ебенезер, здавалося, був приречений пройти це посвячення до самого згубного кінця. Але раптом хтось на палубі щось крикнув — Ебенезер, напівпритомний, не звернув на те уваги, — і за якусь мить усі присутні моряки збігли по трапу на палубу, залишивши майбутнього новонаверненого на самоті. Слабкий і сповнений гніву, він послав їм навздогін прокляття. Потім, доклавши певних зусиль, щоб вдягнутися, він спробував, як міг, заспокоїти свої нерви думками про відплату. Досі причмелений і глухий до вигуків і тупотіння ніг над головою, він за якусь хвилину проказав свій фінальний морський куплет, вірші, які ще багато наступних тижнів залишатимуться останніми, які він написав:
