Отак-от нарешті ми знову розіпнули вітрила і відплили, верстаючи путь у відкрите море і прямуючи до того, що чекало на нас попереду. Мені не дуже-то й хотілося вирушати, і я б радо затримався на якийсь час, бо ж Гіктопік розповів мені про свій намір відправитися до міста Дебедевона, свойого брата, і там своїм плужком зорати Дебедевонову королицю у спосіб, якого він навчився, аби назавжди посіяти неспокій у душі брата. Тогді як учинивши се, він, Гіктопік, сам стане Королем-Сміхуном аккомаків. А воно, присяй-бо, варте того, щоби на се подивитися. Але милість короля — то непевний дар, її легко виявляють і так само легко од неї одрікаються, тож я міркував собі так, що буде розважливіше, якщо я вчасно поїду, ущедрений його ласками, аніж, зволікаючи, наражатися на те, що гостинність аккомаків може вичерпатися…
На цьому місці й закінчувалася ця повість, або ж той уривок, що приніс на корабель Міч. Ебенезер знову його прочитав, а потім прочитав і втретє, сподіваючись натрапити на щось, що могло б пов'язати Генрі Берлінґейма та його безталанного тезку з цієї історії. Однак усе вказувало на те, що непримиренний противник капітана Джона Сміта, який, як сподівався Генрі, виявиться його предком, був не тільки бездітний, але й нежонатий, а на його майбутнє в товаристві дослідників не варто було покладати якихось сподівань. Зітхнувши, Лауреат зібрав докупи сторінки «Діярія» та сховав їх під своєю постіллю з подертих вітрил, де їх навряд чи хтось би знайшов. Потім він загасив ліхтар і деякий час посидів отак у темряві. Виразні звуки ґвалту, що долинали крізь бак шлюпа, викликали в його уяві картини, достатньо яскраві, щоб змусити здригнутися. Вкупі з історією зі скрипту — яка стала для нього таким же одкровенням, як і для Гіктопіка — вони хоч-не-хоч, а таки примусили його думки плисти в одному напрямку, і небавом він відчув фізичний потяг. Відверто кажучи, він не міг стверджувати, що до жалю, який він відчував до дівчат «Кіпріотки», не домішувалося чогось іще, або ж що насильство, вчинене над ними, він засуджував щиросердно; і якщо це видовище і викликало в нього обурення, то воно також приємно хвилювало і настільки його захопило, що лише ця нагальна справа з «Діярієм» була тим єдиним, що могло відволікти Лауреата. І справді, вид дівчини, що застрягла у вантах, мов муха в павутинні, і вид Боабділа, що, немов великий чорний павук, неспішно вилазить, аби покрити її, збуджувало його, як і самий лише спогад про це збуджував його зараз.
Йому було цілком зрозуміло, що цінність його незайманості не була моральною цінністю, як він і переконував Бертрана на «Посейдоні». Але й та таємнича онтологічна цінність, яку він їй приписував, уже не видавалася йому нині настільки беззаперечною, як тоді. Спогад про відвідини Джоан Тоуст до його помешкання, наприклад, що відклався в його пам’яті переважно як промова, із якою він звернувся до неї, перед тим як вона пішла, чи як той славень невинності, складений уже опісля, зостановився нині на згадці про саму лише дівчину, що зухвало сиділа на ліжку, і далі ані руш. Вона подалася вперед і обійняла його, коли він стояв перед нею на колінах, її перса прохолодним шовком терлися об його чоло; його щока лежала на ясику її живота; а погляд був прикутий майже до Таємниці!
