Нарешті Берлінґейм повернувся, бувши в кепському гуморі, і коли я поцікавився: Невже так легко було вгонобити королицю? — він у відповідь тілько перднув, одначе, побачивши, що король досі спить, почав лаяти її на всі заставки, зуживаючи всіляких слів од шльондри до сракопродавки. Він сказав, що виліз би на неї, бо вона прийняла його доволі люб'язно, але коли він уже стояв напоготові, щоби зробити свою хтиву справу, вона запитала, де ж його гроші? А що він, опріч пачки тютюну, нічого не міг їй офірувати, вона ізразу ж перевернулася на живіт і більше не схотіла мати з ним справу. Із сим він і пійшов собі геть.
Почувши сю оповідку, я розреготався і сказав, що він довіку хапатиме облизня у жінок, якщо його так легко відвадити. Наше щастя, що Поухатан вибрав було мене, а не його, щоби продірявити спідній панцер його доньки. У відповідь на те Берлінґейм ізнову перднув і сказав, що, як я маю бажанє довести на ділі, що мої вихвалки — не пусті балачки, то двері ще не замкнені, а королиця лежить собі на долівці. Щодо нього, то він більше нічого не хоче мати зі шльондрами, дарма королиці вони чи помийниці.
Я не став гаяти часу і пійшов до покоїв королиці, залишивши Берлінґейма біля огнища пріти у соку власної легкодухости. Тільки-но мої очі призвичаїлися до темряви, я розгледів королицю, що лежала, ізнову перевернувшись на спину. Се була, наскільки я міг бачити, доволі приваблива дикунка, з приємними рисами, гарної статури та з пласким животиком, а її пипки та иньші принади були такими спокусливими, що могли ввігнати в хіть будь-якого чоловіка. Вона звеліла мені дикунською говіркою «учинити свою волю», і я весь настовбурчився, мов ті вуха у пса, що вчув запах м'яса. Я представився як Кап Джон Сміт з Віргінії, вважаючи, що то вже буде зовсім по-скотинячому порати жінку, не сказавши спочатку для годиться одне одному декілька ґречних слів. Але вона на теє не звернула жодної уваги, натякнувши мені певними рухами, що подібні люб'язності — то лише марна трата часу. Тому я став квапливо роздягатися і вмить згріб би її до своїх обіймів, але вона пригасила мій запал і, вказавши на теє місце, яке вона за своєю дикунською традицією вищипала догола і що скидалося на корж випаленої глини, обмазаний червоною фарбою, яку вони роблять з горобейника, зажадала, аби я їй наприпочатку щось заплатив, бо вона не звикла давати комусь усолоджуватися своїми принадами задарма.
