Хтозна, чи то він гадав, що сховав його десь подалі в безпечне місце, перш ніж зійти на борт «Кіпріотки», чи то був надто п'яним, щоб помітити його відсутність, однак капітан Паунд зауважив втрату «Діярія» лише наступного дня по обіді, але на той час Ебенезер уже знайшов для нього кращий сховок. Міркуючи собі так, що буде нерозважливо надто довіряти своєму слузі, він дочекався, поки Бертран уранці вийде на чардак, а потім, діставши свою здобич з-під ліжниці, переніс її та поклав у стос нових вітрил, сховавши межи складок парусного полотна, що лежало під купою інших вітрил на великій полиці поодаль. Отож коли по обіді вони з Бертраном, роздягнуті догола, як і решта залоги, стояли й чекали, поки Боабділ і капітан прочешуть увесь корабель, він анітрохи не турбувався, дивлячись на те, як вони перекидають ліжка зі шмаття вітрил у їхній цюпці: щоб розгорнути та скласти знову кожне запасне вітрило на полиці — об тім не можна було і помислити. Після невдалих пошуків скрипту, що тривали години зо дві, капітан Паунд вирішив, що хтось із «Кіпріотки» нишком проскочив на корабель і поцупив його. Увесь той день і наступний пірати галювати по морю, намагаючись знову знайти бригантину, поки поява на обрії мису Генлопен і Делаверської затоки не поклала край їхньому полюванню, змусивши їх знову шукати безпечного місця у відкритому морі.
Від цієї втрати капітан із кожним днем ставав дедалі похмурішим і дратівливішим. Звичайно, понад інших він підозрював Ебенезера та Бертрана: хоч у нього і не було жодних підстав вважати, що хтось із них раніше знав щось про існування «Діярія» на кораблі й не було жодних доказів того, що хтось із них міг його вкрасти — їх обох, наприклад, бачили на борту «Кіпріотки» — але він знову, бувши в кепському гуморі, наказав замкнути їх у цюпці. Тоді ж він велів мавру покарати старого вітрильщика, наказавши всипати тому десять батогів за те, що недогледів злодія: у комірчині для линв було добре чути, як його шмагали, й Ебенезер, почуваючись ніяково, мусив нагадати собі, що скрипт був надто цінний для встановлення порядку та справедливості в Меріленді. Бертрану ж, який ледь не зомлів під час обшуку, він пояснив, що викинув «Діярій» у море, боячись, що його можуть викрити, а старий Карл усього-на-всього пірат, якого будь-який суддя на березі наказав би неодмінно повісити.
— Однак, — додав він рішуче, — якщо я почую, що вони збираються за це когось вбити чи закатувати, а хай навіть і оту бридку тварюку Боабділа, я зізнаюся в скоєному.
Чи зізнався б насправді, він і сам того не знав, та йому це й було байдуже; цю клятву він дав насамперед заради Бертрана, аби запобігти ще одній зраді.
— А то вже невелика різниця — зізнаєтеся ви чи ні, — відповів слуга. — Все одно наша остання година вже не за горами. — Він був дуже пригнічений; від самого початку Бертран недовірливо ставився до плану втечі, що її замислив Ебенезер, і навіть цієї примарної можливості вони були позбавлені, коли їх знов ув'язнили. Дарма Ебенезер вказував на те, що саме Бертран своєю поведінкою на борту «Кіпріотки» змарнував їхню найкращу нагоду втекти: така правда є поганою втіхою.
Їхні надії ставали чимдалі слабшими мірою того, як наближався день призначеного шхуні рандеву. Вони чули, як залога на баку скаржилася на те, що капітан стає аж надто суворим: трьом із них — чий злочин полягав лише в тому, що Паунд підслухав, як вони обмінювались думками, порівнюючи жінок з «Кіпріотки», — урізали пайку; четвертого, що як речник виступив від імені гурту, поцікавившись, коли вони зайдуть до якогось порту, він погрожував кілювати. Щодня двоє бранців зі страхом очікували, що йому спаде на думку взяти їх на тортури. Єдиною за весь той час світлою подією зарівно і для залоги, і для Ебенезера стала та новина, що мавра, який уже починав викликати в них обурення тим, що надто ревно виконував накази капітана, одна з його жертв з бригантини нагородила венеричною хворобою.
— Не знаю, чи то хранцузька, чи якась інша капавка, — повідав хлоп, що приніс звістку, — але воно болить так, ніби йому оте в окріп сунули, і він не може й ходити.
