Баришник дур-зіллям полностью

Боцман лише крекнув і повів їх трапом на чардак, де їх зустріла лагідна і безмісячна вереснева ніч. Шхуна плавно рухалася по воді під небесним склепінням, повним осяйних зірок. Уся залога скупчилася посеред корабля, дехто тримав у руках ліхтаря, і їхню появу зустрів загальний стриманий гомін. Ебенезер подумав, що буде доречно сказати прощальне слово у формі якогось вірша, оскільки, врешті-решт, їхнє ставлення до Лауреата, окрім останніх шістьох тижнів, загалом не викликало в нього нарікань; але часу для віршування не було, а з усього, що він мав, так би мовити, про запас (його записник, на превеликий жаль, залишився на «Посейдоні»), був лише невеличкий вірш-привітання Меріленду, який він склав у морі та вивчив напам'ять, але той, на жаль, не годився для цього випадку. Тому він вирішив вдовольнитися декількома простими, однак вивіреними і, попри свою стислість, вправно складеними словами, суть яких полягала в тому, що він хоч і не схвалює їхнього способу життя, проте вельми їм вдячний за те, що вони ґречно поводилися з ним і його слугою. Ба більше, він наостанок сказав би, що те, чого не можна виправдати, можна все ж таки пробачити: Багато речей, які з відразою відмовляється сприйняти розум, знаходять своє виправдання у серці; і якщо їх коли-небудь злапають за цим ремеслом, йому нічого не лишатиметься, як наполягати на тому, щоб вердикт був справедливий, однак він від щирого серця складатиме молитву, аби кара була милосердною.

Але йому так і не пощастило висловити усі ці думки, позаяк щойно вони підійшли ближче до того місця, де скупчилися пірати, як декілька з них, що стояли поблизу, міцно вхопили їх за руки. Гурт розділився надвоє, утворивши дві колони, що вели до сходень бакборта, звідки, як помітили бранці в мерехтливому світлі ліхтарів, була виставлена дошка довжиною футів шість, що вела в море.

— Ні! — Ебенезер вкрився гусячою шкірою. — Царю Небесний!

Капітана Паунда ніде не було видно, але десь з корми почулося, як його голосом хтось сказав:

— Нум, давайте вже.

Пірати, вишкіривши зуби, дістали свої шаблі, тримаючи їх напоготові; Ебенезера та Бертрана поставили зі сторони східців на дошку обличчям до моря та відпустили, підштовхуючи ззаду шаблями та ножами, аби примусити рухатися.

— Від самого початку, панове, я не був певен щодо того, хто з вас Ебенезер Кук, — сказав капітан Паунд. — Тепер я знаю, що ви обидва самозванці. Справжній Ебенезер Кук — у Сент-Мері й перебуває там уже декілька тижнів.

— Ні! — скрикнув поет, а Бертран заголосив. Ряди сталевих лез зімкнулися за ними, і невдовзі вони вже стояли похитуючись на дошці. Під ними неслося чорне море, і було чутно, як хвилі терлися об борт корабля: Ебенезер побачив у ньому відблиски ліхтарів і впав навколішки, щоб краще вчепитися за дошку. Часу, щоб заспівати прощальну пісню, як Аріон, чиє музикування викликало дельфінів, які його й урятували, уже не було. За кілька секунд Бертран, що стояв трохи далі, втратив рівновагу і з вереском впав у воду.

— Стрибай! — вигукнуло декілька піратів.

— Пристрельте його! — закликали інші.

— Святий Боже! — заволав Ебенезер і мусив таки шелепнутися з дошки.

Лауреат і Бертран, кинуті напризволяще й приречені втопитися, займають свої місця у небесному Пантеоні

Хтозна, чи то було на краще, але вода, як з'ясував Ебенезер, виявилася теплою; його початкове потрясіння, викликане зануренням, швидко минуло, щойно він виборсався на поверхню, і коли він розплющив очі, то побачив, як вогні шхуни, що були вже на відстані декількох ярдів, повільно віддаляються. Але попри помірну температуру води, серце його взялося кригою. Він ледве тямив своє становище: першим, про що він подумав, була зовсім не смерть, яка неминуче насувалася, а остання заява капітана Паунда про те, що справжній Ебенезер Кук перебуває в Сент-Мері-Сіті. Ще один самозванець! Та що це, зрештою, тут за змова така дивовижна затівається? Звісно, існувала ймовірність того, що Берлінґейм, цей майстер перевдягу, благополучно прибувши, вирішив, що буде вигідно вдавати із себе поета, аби ще більше заплутати Куда. Але якщо він довідався, що Ебенезера, коли той був пасажиром «Посейдона», полонили, як це можна було б припустити, то тоді він, звісно, мав би розуміти, що, вдаючись до цього перевдягу, він ставить під загрозу життя свого друга; а якщо він натомість вважав, що його підопічний і протеже уже неживий, то тоді важко було б уявити, що він був настільки безсердечний, що зважився б на це ошуканство. Ні, найпевніше, то сам Куд у всьому цьому винен. Але ж для якої такої лихої мети йому знадобилося це ім'я? Ебенезер здригнувся від самої думки про це. Він скинув черевики, щоб було легше триматися на воді; дорогоцінний скрипт він також був змушений викинути геть і став гребти якомога повільніше, заощаджуючи сили.