Баришник дур-зіллям полностью

Ебенезер одразу ж припустив, що саме дівчина на бізані й була заражена цією болячкою, бо хоч Боабділ, звісно ж, і не обмежився нею, однак більше ніхто з піратів не виказував ознак цієї хвороби. Задоволення, яке принесло йому це відкриття, було неоднозначне, і його було непросто пояснити: по-перше, він був радий бачити, що мавру це зґвалтування так просто не минулося, однак він цілком усвідомлював, що його почуття досить дивне з огляду на його власні наміри. По-друге, полегшення, яке він відчував, уникнувши хвороби, хоч і був лише на волосину від того, щоб заразитися, як і полегшення від того, що йому таки вдалося зберегти свою цноту, не змогло притлумити розчарування, як він на те сподівався. По-третє, наявність інфекції свідчила про те, що дівчина вже не була незайманою, і ця обставина викликала в нього додаткові почуття, що не зовсім узгоджувалися між собою: досаду від того, що в нього нині було менше підстав ненавидіти мавра та смакувати свою гризоту; розчарування від того, що це знецінювало ледь не здобуту ним любовну перемогу; сум'яття від усвідомлення того, що ж означало це розчарування, позаяк те, що спонукало його до зґвалтування дівчини, мусило б бути ще жорстокішим, ніж те, що рухало мавром, оскільки той не вважав принаймні, що вона було незайманою; жах, який наганяла на нього ця двоїста зіпсутість, зумовлений тим, що хоча його похіть і була принаймні частково викликана тим жалем, який він відчував до дівчини, щойно позбавленої, як він гадав, дівоцтва, втім, у своєму серці він відчував, що цей жаль був усе ж таки непідробний, і він тільки став би ще більшим, а не меншим, коли б він уже напав на неї, тоді як те відкриття, що вона не втрачала своєї незайманості з Боабділом, насправді робило його тільки меншим; і нарешті, щось на кшталт усеосяжної радості, до якої домішувалося почуття полегшення від здогадки, яка здавалася дедалі вірогіднішою щоразу, як він звертався до неї, — здогадки, що ця його одержимість жаданням, яку інакше було непросто пояснити, хоч і залежала насправді від того припущення, що її позбавили дівоцтва, та від жалю, що був цим викликаний, утім, саме завдяки цій збоченій залежності ця одержимість ставала майже невинною, немов уся ця справа відбувалася між незайманцями. Це загадкове прагнення того, хто ще зостався чистим і не спізнав гріха, з'єднатися зі своєю поґвалтованою сестрою, устрявши в бруд: чи не було це насправді самозґвалтуванням, а відтак якимось різновидом кохання?

«Скидається на те, що так воно і є», — зробив він висновок і заходився на радощах гризти ніготь вказівного пальця.

Як капітан Паунд пояснив своє службове недбальство, Лауреат так ніколи й не довідався. Шість тижнів добігли кінця; у призначений день пізно ввечері, коли вже стемніло, бранці почули, як пірати дали залп, вітаючи інший корабель, а згодом до них долинули голоси та звуки відвідувачів, що прибули на баркасі. Хай би про що вони там перемовлялися, але розмова їхня була короткою: за якісь пів години гості вирушили назад. Усім наказали зібратися на чардаку, і в комірчині для линв було чутно, як пірати ставлять вітрила, ловлячи легенький бриз. Щойно шхуна набрала хід, починаючи вже слухатися керма, як чинний старший помічник — не хто інший, як боцман, силоміць завербований з «Посейдона», який швидко і вповні пристосувався до нових обставин, так що Паунд призначив його на місце хворого мавра — спустився на бак, відімкнув двері комірки, де утримували в'язнів, і наказав бранцям вилазити на чардак.

— Еге ж! — скрикнув Бертран. — От нам і кінець!

— Що це означає? — запитав Лауреат.

— Це кінець! Це кінець!

— Це кінець твоєї візити, — пробурмотів боцман, — оце й усе, що я скажу.

— Хвала Богу! — вигукнув Ебенезер. — Хіба ж я не казав тобі, Бертране?

— Давай, ворушися.

— Хвилинку, — став упиратися поет. — Перш ніж піти з вами, прошу залишити мене на хвилинку одного, пане. Я маю скласти дяку Спасителю. — І, не чекаючи на відповідь, він впав навколішки, приймаючи молитовну позу.

— Гм, ну, що ж, тоді… — мовив боцман, переминаючись з ноги на ногу, але зрештою вийшов з цюпки. — Але тільки на хвилинку; капітан у кепському настрої.

Щойно залишившись на самоті, Ебенезер хутко витягнув скрипт зі сховку і сунув його за пазуху. Потім він приєднався до Бертрана та боцмана.

— Я готовий, приятелю, і я радо кажу Adieu цій цюпці. По нас приплив якийсь корабель, чи ми вже недалеко від берега? Їй-бо, моє серце сповнюється радістю!