Але для чого? Безнадійність його ситуації почала потроху вимальовуватися перед ним. Вогні шхуни вже ледве жевріли вдалечині, тьмяніючи з кожною новою хвилею; скоро вони зникнуть взагалі, а інших вогнів не було. З того, що йому було відомо, він цілком міг бути десь посеред Атлантики; звісно, він був на відстані багатьох миль від берега, і шанси зустріти інший корабель, який пропливав би поруч, були мізерними навіть при денному світлі, так що про них взагалі не варто було й думати. Ба більше, ніч тільки-но настала, і до світанку залишалося не менше восьми годин, і хоч море не було бурхливим, він навряд чи міг сподіватися на те, що йому вдасться протриматися довго.
— Їй-бо, доведеться таки мені померти! — вигукнув він, звертаючись сам до себе. — Іншого вибору немає!
Це була річ, про яку йому частенько доводилося роздумувати. Завжди, насправді ще змалку, з днів, проведених у Сент-Джайлзі, коли вони з Анною грались у святих і цезарів або ж Генрі читав їм історії з минувшини, його чарував вид смерті. Що має відчувати кишеньковий злодій або вбивця, коли йде східцями на шибеницю? Верхолаз, що падає донизу і бачить той наметень, який виб'є з нього усі мізки та нутрощі? Уночі, лежачи в сусідніх опочивальнях, вони із сестрою досліджували усі відомі їм форми, яких тільки може набувати смерть, і порівнювали ті особливі страхи та болі, що її супроводжують. Вони навіть проводили досліди зі смертю: одного разу вони приставили вістря ножа для паперу до грудей, намагаючись притиснути його якомога сильніше, але їм обом забракло духу пролити кров; іншого разу вони спробували душити одне одного, щоб побачити, хто з них протримається довше, перш ніж закричить. Але найцікавішою з усіх була та гра, у якій вони хотіли взнати, хто з них може на довше затримати дихання; особливо їм було цікаво побачити, чи буде хтось із них настільки відважним, що затримає дихання аж до втрати свідомості. Жодному з них не вдалося досягти цієї мети, але під час цього змагання їхні зусилля тривали так довго, що це призводило до чудернацьких наслідків: вони вкривалися червоними плямами, їхні очі вилазили з орбіт, щелепи, міцно стиснуті, ціпеніли, і, нарешті, усе це закінчувалося сильним, мов вибух, видихом, і їх обіймала слабкість. Ця забава викликала якесь страшенне збудження: жодна інша гра не підходила так близько до відчуття смерті, особливо коли в останні миті в якійсь гарячковій нестямі вони уявляли, що їх поховали живцем під землею, або ж вони тонуть, чи у якийсь інший спосіб їх позбавили можливості дихати.
Отож і не дивно, що обставини, у яких опинився Ебенезер, хоч нічого подібного з ним ніколи і не траплялося, не були чимось новим для його уяви. Навіть подробиці того, як він уночі ступає з дошки у воду, як борсається, намагаючись виплисти та вхопити ротом повітря, і як він дивиться на кормові вогні, що повільно віддаляються, — усе це було предметом їхньої уяви, й Ебенезер майже знав наперед, що відчуватиме, коли прийде кінець: вода, що стискає горло і жигає в ніс, судомні спроби відкашлятися і неминучий вдих повітря там, де його немає, до легень засмоктується вода; потім запаморочення, дикий тиск у голові й у грудях, і далі — найгірше з усього — несамовитість, палке прагнення тіла жити та всеохопна, незважаючи ні на що, жага повітря, що в останні секунди мусить невимовно розривати тіло й душу. Коли вони з Анною обирали, якою смертю хотіли би померти, то разом з тим, щоб згоріти у вогні, бути повільно роздавленим чи зазнати якоїсь подібної тривалої агонії, смерть потопельника була викреслена з їхнього списку одразу, і звістка про те, що хтось і справді зазнав такого кінця, так хвилювала їх, що в них від того голова йшла обертом. Але в його серці саме явище смерті й усі ті чуттєві передчуття були для Ебенезера подібні до явищ життя або явищ з історії чи географії, на які він унаслідок своєї освіти та природних схильностей завжди дивився з погляду
