Баришник дур-зіллям полностью

Навіть зараз, коли він не бачив ані найменших підстав для надії і знав, що ці останні страхітливі дві хвилини скоро для нього настануть, його розпач був такий умоглядний, а жах такий опосередкований, немов він був у своїй кімнаті в Сент-Джайлзі та бавився в гру, що називалася смерть, або розігрував у ролях якусь історію у флігелі. Бертран, з деякою заздрістю міркував він собі, уже напевно захлинувся, і для нього все скінчилося; тож не було жодних причин, чому б і йому заразом не покласти всьому край. І не тільки страх примушував його і далі гребти; якийсь недолік, притаманний його організмові, не дозволяв йому пролити власну кров, примусити себе не дихати до втрати свідомості чи визнати у своєму серці, що Римська імперія таки існувала колись насправді. Шхуни вже не було. Окрім зірок, нічого не було видно, і нічого не було чутно, окрім хлюпотіння води навколо його шиї, однак всередині він відчував майже цілковитий спокій.

Невдовзі він почув, як поблизу щось хльоскає в морі; серце його закалатало.

— Це акула, — подумав він і став заздрити Бертрану ще більше. А от це йому на думку не спадало! І чому він одразу не втопився? Це щось стало хлюпати ближче; ще одна хвиля — і ось вони вже пливуть в одній жолобниці. І щойно Ебенезер почав відчайдушно гребти в протилежному напрямку, як його нога торкнулася чудовиська.

— Ай! — заверещав він.

— Ой! — вигукнув інший так само стривожено.

— Боже милосердний! — озвався Ебенезер, почавши гребти назад. — Це ти, Бертране?

— Хазяїне Ебене! Дякувати Богу, а я вже було думав, що це морський змій! То ви не втопилися?

Вони обійнялись і виринули на поверхню, відпльовуючи воду.

— Ну ж бо, годі вже про це, а то ми й справді потонемо! — сказав поет так радісно, ніби його слуга пригнав із собою човна. Бертран зауважив, що то, зрештою, лише питання часу, на що Ебенезер жваво відповів, що гуртом не так страшно вмирати, як на самоті.

— Що скажеш на те, — запропонував він з таким самим запалом, як колись пропонував Анні зіграти в гру «Хто довше витримає не дихати», — якщо ми покінчимо з цим разом, га?

— У будь-якому разі багато часу це не займе, — сказав Бертран. — Мої м'язи вже довго не витримають.

— Глянь-но туди, бачиш, отам щось закриває зірки. — Ебенезер показав рукою на темну смужку на горизонті десь на заході. — Принаймні від цього шторму ми вже не страждатимемо.

— Мені так вже напевно не доведеться. — Слуга важко дихав, намагаючись зостатися на плаву. — Ще якась хвилина, і мені кінець.

— Хоч ти і скривдив мене колись, друже, я пробачаю тебе. Ми підемо на дно разом.

— Раз уже прийшла ця хвилина, — засапано мовив Бертран, — то я маю вам щось сказати, пане…

— Який там пан! — вигукнув поет. — Гадаєш, морю не байдуже, хто з нас хазяїн, а хто слуга?

— …я хочу розповісти про ті ставки, що робив на «Посейдоні», — провадив далі Бертран.

— А, то я вже давно тобі пробачив! Ти програв мої гроші: аби ж то ти тільки мав з того якусь втіху! Яка мені зараз користь із тих грошей?

— Маю ще щось сказати, пане. Пригадуєте того пастора Табмена, який і розраховував ставки…

— Пробачаю! Що ще можна було втратити, коли ти і так обібрав мене дочиста?

Але Бертрану це не стало розрадою.

— Яким же негідником я себе відчував, пане! Я назвався вашим ім'ям, їв за вашим столом, отримував усі почесті, які належать вашому чину…

— Та годі вже про це!

— Я оце так собі міркував: «Це він мав би завалити Люсі на ці простирадла, а не я», — а потім я ще й програв ваші сорок фунтів! А ви, пане, висіли в гамаку в кубрику і зносили всі незгоди замість мене!

— Ну, то все в минулому, годі вже, — поблажливо мовив Ебенезер.

— Але ж вислухайте мене, пане! Коли той жахливий шторм скінчився і ми вже пливли на захід, я склав собі клятву, що поверну вам усі ваші гроші, ба навіть більше, я відшкодую всі ті злидні, що вам довелося перетерпіти. Пастор замислив ще одне мошенство, цього разу ставки приймалися на те, як скоро ми побачимо Віргінські миси, і я задумав спробувати собі смалити халявки до міс Люсі, аби переманити її на свій бік. От тоді б ми вже як липку обідрали самого дерилюда!

— Що ж, з твого боку це рішення було добродійним, однак тобі вже не було з чого робити нові ставки…

— І деяким іншим обдуреним також, — відповів Бертран. — Вони стали погрожувати надавати йому київ, дарма що він особа духовна. Але він відчув, звідки дме вітер, і дав їм шанс знову робити ставки, тепер уже на Меріленд. Треба було тільки заставити якусь власність…

— Присяй-бо! — вигукнув Ебенезер. — Під його сутаною криється справжнісінький жид!

— Він склав потрібні папери незгірше за якого-небудь правника: нам тільки й треба було, що підписати, і ми могли робити ставки, що не перевершують вартості власності у заставі.

— І ти підписав закладну? — запитав недовірливо Ебенезер.

— Еге ж, пане.

— Святий Боже! І що ж ти заставив?

— Молден, пане. Я…

— Молден! — поет так здивувався, що навіть забув гребти, і наступна хвиля накрила його з головою. Коли здібність говорити знову повернулась до нього, він запитав: