— Але ж ти поставив не більше фунта, ну, хіба що два?
— Не буду приховувати, пане, дещо більше.
— Десять? Двадцять? Нум, викладай уже щиро, приятелю! Що там важать якісь сорок фунтів для потопельника? Та яка вже мені різниця, якщо ти й сотню програв?
— Саме так і я думаю, пане, — ледве вимовив Бертран; сили його вже майже покинули. — Саме тому я й розповів вам, скоро ми все одно потонемо. Гляньте-но, як уже близько ця темрява! Здасться, я чую, як там вирує море, але під дощ мені вже не потрапити. Прощавайте, пане.
— Чекай! — вигукнув Ебенезер, схопивши слугу за руку, аби підтримати його на плаву.
— Зі мною все кінчено, відпустіть мене.
— І зі мною все кінчено; я піду разом з тобою! Благаю, скажи тільки, скільки ти програв, двісті?
— То ж була лише застава, пане, — озвався Бертран. — Хто може сказати, що я програв бодай фартинга? Звідки мені знати, може, ви вже зараз багатій.
— То яку ж суму ти заставив? Триста фунтів?
Бертран припинив перебирати руками та ногами й одразу ж пішов би під воду, якби не Ебенезер, який несамовито гріб, тримаючи його однією рукою спереду за сорочку.
— Яке то вже має значення, пане? Я заставив усе.
—
— Землі, маєток, дур-зілля у коморах — Табмен володіє всім.
— Заставити всю мою спадщину!
— Прошу, дайте мені втопитися, пане, якщо вже самі не хочете.
— І я таки втоплюся! — мовив Ебенезер. — Мій милий Молден пропав? Тож прощавай, і хай Господь тебе прощає!
— Прощавайте, пане!
— Стривай, і я з тобою! — Хазяїн і слуга обійнялися. — Прощавай! Прощавайте!
— Прощавайте! — знову крикнув Бертран, і вони пішли під воду. Тієї ж миті вони звільнилися один від одного і почали щодуху гребти, намагаючись дістатися повітря.
— Так справа не піде! — Ебенезер жадібно вдихнув. — Прощавай!
— Прощавайте! — мовив Бертран. Вони знову обійнялись, і знову занурилися, і знову звільнилися один від одного.
— Я не можу, — сказав Бертран, — хоч мої м'язи ледве рухаються, але вони виштовхують мене нагору.
— Тоді
— Прощавайте!
І так само, як і раніше, Ебенезер, перш ніж піти під воду, глибоко вдихнув, але тільки й зміг, що зануритися обличчям. Цього разу, однак, він був рішуче налаштований: він випустив повітря, востаннє попрощався зі світом і пішов під воду навсправжки.
За якусь хвилю він знову був нагорі, але з іншої причини.
— Дно! Я дістався дна, Бертране! Не глибше, ніж декілька сажнів!
— Ні! — відповів, хапаючи ротом повітря, слуга, який і сам уже майже пішов під воду. — Як таке може бути посеред океану? Може, це кит чи якась інша потвора.
— Це було тверде піщане дно! — правив своєї Ебенезер. Він знову занурився під воду, цього разу вже не боячись, і з глибини не більше восьми футів дістав жменю піску як доказ своїх слів.
— То, може, це тоді якась мілина, — сказав Бертран, на якого це не справило ніякого враження. — Яка вже різниця, скільки там сажнів — сорок чи два; все одно ми не зможемо стояти. Прощавайте!
— Чекай! То не хмара там, чоловіче, а якийсь острів в океані, до якого нас прибило! І це його кручі заслоняють нам зірки; а цей звук — то шум прибою!
— Мені туди не дістатися.
— Ти зможеш! До берега якихось дві сотні ярдів, і ще менше до того місця, де вже можна буде стати! — Боячись, чи ж витримає сам, він не став чекати, доки слуга переконається в тому, і став щосили гребти в напрямку заходу, де небо було без зірок, і невдовзі почув, як позаду нього, засапавшись, хлюпає Бертран. Із кожним змахом руки його здогадка знаходила своє підтвердження; щодалі виразніше було чути лагідний шум прибою і можна було оцінити відстань до нього, а темні обриси набували дедалі різкіших контурів.
— Якщо це не острів, то хоч принаймні буде якась скеля, — гукнув він через плече, — і ми зможемо там чекати на корабель, що пропливатиме поруч.
Через сотню ярдів вони вже не могли плисти далі; на щастя, Ебенезер з'ясував, що, стоячи навшпиньках, він може висунутися достатньо, щоб вода діставала йому лише до підборіддя.
— Добре ж вам, що ви такий високий, — став гірко нарікати Бертран, — а я отак і маю загинути, коли до землі вже рукою подати!
