Мій батько сплакнув і, подякувавши йому за цю доброту, сказав, що не зможе жити, якщо я поїду, на що капітан Мітчелл одразу ж запропонував йому продати крамницю і майстерню, усе гамузом, і розпочати нове життя в Америці. У нас від радості та вдячності аж в голові запаморочилося, тож нам нічого не залишалося, окрім як принести всі наші витратні книги та гросбух, і він готовими грішми заплатив усім нашим кредиторам. «Але ж, напевно, ця ваша доброта має ще якусь умову!» — вигукнув мій батько, на що капітан Мітчелл відказав: «Жодних інших умов, опріч тієї, про яку я вже сказав: міс Воррен — нині моя сестра».
Отож з моєї згоди й уклали цю оборудку. Того вечора, після всіх цих переживань, я почувала себе якось дивно, ставши Елізабет Вільямс, якій я колись заздрила і яку зневажала, і я спитала себе, чи не поквапилася, прийнявши це рішення. Утім, мені водночас було якось і приємно, бо Гамфрі безнадійно кохав свою Елізабет, і тепер ця любов поверталася до нього вдесятеро сильнішою!
На кораблі мені відвели каюту разом з місіс Мітчелл, тоді як батькові капітан Мітчелл надав місце разом зі слугами у твіндеку. Місіс Мітчелл була прикута до ліжка, слабуючи на якусь дивну хворобу, але вона дуже люб'язно поводилася зі мною. Вона називала мене Елізабет і веліла мені робити все, що накаже її чоловік, тому що він поважна добра людина і без нього вона б і жити не змогла. Двічі на день я давала їй ліки в пляшечках, які капітан Мітчелл виймав зі своєї дерев'яної скрині: і якщо я спізнювалася, то це доводило її до сказу, але щойно вона отримувала свою пляшечку, як одразу ж засинала. У капітана Мітчелла було багато таких пляшечок, і одного ранку він наказав і мені взяти собі одну, щоб не напала морська хвороба.
«Дякую, — відказала я, — але ми вже вісім днів у морі, а мене ще й досі не знудило». Тоді капітан Мітчелл підійшов до мене впритул, обійняв за стан просто на очах місіс Мітчелл і сказав: «Сестро, ти маєш робити так, як каже твій брат». А місіс Мітчелл вигукнула: «Так, так, Елізабет, роби, як каже твій брат!»
Отож він і дав мені ту пляшечку, і щоб заспокоїти їх, я зробила те, що мені веліли й зажувала якусь коричневу гумку, що була всередині. Йсусе! Воно спочатку було таке гірке, що я ледь не померла! І то були зовсім ніякі не ліки, а була сама болячка, гірша од смерті, — то був опій, і я його з'їла, панове, отака я була тоді наївна!
— О Боже! — скрикнув Бертран.
— От негідник! — вигукнув Ебенезер.
— Саме опій прикував місіс Мітчелл до ліжка і доводив її до сказу, коли його бракувало! І це опій призвів до мого падіння та до краху мого батька і привів мене до того стану, у якому ви мене й бачите, — брудна хвойда, що поганяє свиней! А хай відсохне та рука, що виростила той мак, із якого зробили той опій, що я з'їла того дня! Але я думала, що то такі собі звичайні ліки, щось на кшталт снодійного, і хоч воно було гірке на смак, я його з'їла весь. Мене одразу ж охопила сонливість, кімната змінилася в розмірах; я опинилася на ліжку разом з місіс Мітчелл, яка вхопила мене за руку, а капітан Мітчелл схилився над нами обома. Голова його стала здоровезною: очі його палали вогнем. «Сестро Елізабет! Сестро Елізабет!» — казав він…
У цьому моєму сні я знеслася високо догори над кораблем, тримаючи за руку місіс Мітчелл. Небо було блакитне, немов сапфір, а море внизу було схоже на креп. Корабель став мацюпеньким, чистим і яскравим, і просто на небосхилі було сонце. Потім сонце стало оком якогось чоловіка, і місіс Мітчелл сказала: «Поглянь-но туди, Елізабет: той чоловік — це Всемогутній Хрисгос, і ти маєш робити все, що він каже, як і личить справжній ревній католичці». Ми піднеслися ближче до великого ока Христа, і коли він подивився на нас, ми були голі, чекаючи його вироку.
«Сестро Елізабет, — сказав він мені, — я скоро оберу тебе для великої справи. Я хочу, щоб ти народила мені дитину, як діва Марія народила від мого Вітця!» І я побачила, що вдягнена в рясу, мов черниця, а місіс Мітчелл називала мене
