Але на відміну від Онана, котрий не потрапив поцілити у щось голосніше за землю, наш Лауреат нагодився влучити в кота на відстані не більше трьох футів, ще зовсім молодого мурчика який у темноті скидався на якусь сіру каменюку. І подібно до клацання пальцями картезіанського Бога, про яке колись розповідав Берлінґейм, цей маленький постріл у темряві пустив у рух цілий всесвіт! Мишолов із шипінням прокинувся і, випустивши кігті, кинувся на найближчу від нього тварину — на щастя, не на Ебенезера, а на одне з поросят С'юзен. Підсвинок верескнув, і скоро весь хлів сповнився ревом переляканих тварин. Ебенезер і сам був нажаханий, спочатку криками тварин, про кількість і розмаїття яких він і не здогадувався, а потім перелякався, щоб той галас, підсилений гавкотом собак іззовні, на збудив усіх у домі. Коли він, підтримуючи однією рукою штани, стрибнув назад, то натрапив на опертого об стіну дрючка, що був, напевно, знаряддям С'юзен. Він вхопив його і, вигукуючи «С'юзен! С’юзен!», почав жваво розмахувати ним, доки супротивники не порозбігалися — порося до корівника, а кіт у куток, звідкіля долинули звуки стривоженої птиці. За якусь мить цей перепочинок скінчився: увесь хлів наповнився кряканням і кудкудаканням; качки, гуси та кури били крилами в повітрі, намагаючись втекти від кота, і раз у раз, стрічаючись з Ебенезером, дзьобали його в голову та ноги. Ця нова метушня була останньою краплею для собак — пари охриплих від гавкоту спанієлів: вони стрімголов понеслися подвір'ям, переслідуючи чи то лисицю, чи то ласицю, що, як то їм здалося, надумала вполювати собі птицю, і хоч як розмахував Лауреат своєю палицею, вони відігнали його від хліва і, переслідуючи, загнали на тополю, що росла неподалік від повітки для сушіння тютюну. Там вони й протримали його хвилин з п'ятнадцять, перш ніж потрюхикали собі спати — природній брак мисливського запалу виявився сильнішим за короткий сплеск честолюбства.
Утім, поет і досі не бачив навіть натяку на появу С'юзен Воррен і почав побоюватися, що вона, врешті-решт, таки його обдурила. Він вирішив спуститися і спробувати знову пробратися до хліва зарівно для того, щоб підтвердити свої підозри та знайти якийсь прихисток від комарів, що хмарою роїлися над його обличчям і щиколотками; але, злазячи, він почув якийсь шум у траві, схожий на дзижчання чи торохкотіння. Чи це був тільки звичайний цвіркун, чи одна з тих змій, що їх так розписував містер Кіч під час вечері? Думка про те, щоб злізти, втратила всю свою принадливість, і хоча звуку більше не було чутно, а комарі менш голодними не ставали, він ще досить довго залишався на дереві, наляканий настільки, що йому навіть забракло духу скласти гнівний гудібрастичний вірш.
Він міг би там і до сходу сонця досидіти — бо, слідуючи по п'ятах за Страхом, мов хвойда за своїм коцуром, іде Сором, що, як йому було відомо, рано чи пізно мав його обійняти, а Сором вів за собою свою сестру-блудницю Розпач з похмурим поглядом, — але, зрештою, він почув, як якийсь чоловік з тильного боку будинку сказав: «Ну, поки що досить, С'юзен, можеш іти собі, на добраніч!» Потім двері в будинку зачинилися, і якась постать в опанчі перетнула подвір'я та зайшла до хліва.
«Цей негідник Мітчелл тримав її у вітальні! — подумав Ебенезер і пригадав, як грубо й безцеремонно плантатор зустрів її появу. — Він причепився до неї, коли вона вже йшла, і втнув якусь хтиву розвагу, і це тільки тепер вона змогла втекти!»
Від цієї здогадки йому не тільки не стало її шкода, а навпаки, вона знову збудила його колишній запал, як збудила його сумна доля жінок на «Кіпріотці»; тихо й обережно він сповз із тополі та крізь високу траву пробрався до хліва, кожної миті очікуючи відчути на своїй п’яті гострі ікла гадюки. Діставшись безпечно до дверей, він беззвучно ввійшов і побачив усередині тьмяний проблиск вогню від накритого чимось ліхтаря.
— Пссст! — прошепотів він, і у відповідь пролунало: «Пссст!» Ебенезер чув чиєсь важке дихання, без сумніву, людське, якраз біля стіни навпроти, отож поклав нікого вже більше не гукати, а вдатися до свого початкового плану — раптового нападу. Дуже обережно він прокрався до своєї жертви, легко вирахувавши її положення в свинарнику за важким диханням і за невгомонним шарудінням свиней поблизу неї. І лише тоді, коли він уже гадав, що, по суті, стоїть над нею, він заворкотів: «С'юзі, С'юзі, ах ти моя коханочка, моя ти голубонько!» — у цей же час пожадливо хапаючи її тілеса.
Він відчув на дотик голі ноги й сідниці, але…
— Трясця його матері, а це що таке?
— І справді, що це таке? — пролунав чоловічий голос, і після недовгої боротьби поет відчув, як його притисли обличчям вниз до гнилої соломи в загоні для свиней. Той, хто мав стати жертвою, сидів у нього на спині, тримаючи його за руки; льохи, кнури та поросята стривожено сопіли, збившись докупи в дальньому кінці загорожі.
— Ви що ж, думали, що я ваша коханочка, ваша голубонька, еге ж, думали? Та що ви за один, сер?
— Прошу, дозвольте мені пояснити! — почав благати Ебенезер. — Я гість капітана Мітчелла!
