Баришник дур-зіллям полностью

— Я також інколи захоплювався чоловіками, — знехотя мовив Ебенезер, — але моя плоть аж здригається від самої думки про любовне поєднання! — Слова невидимого співбесідника насправді нагадали, яких принижень йому довелося зазнати три місяці тому в кубрику на «Посейдоні».

— Тим більше шкода, — сказав Тім зневажливо, — бо є багато того, що варто було б сказати у віршах про чоловіків. Їй-бо, інколи мені хочеться, щоб у мене був справжній дар слова, сер, або ж якийсь поет мав душу, як у мене: які строфи вийшли б тоді з-під мого пера про тіла жінок і чоловіків! І про решту створінь також! — Ебенезер чув, як той плескає по спині Порцію. — Прекрасні гончаки, що аж тремтять з надміру життєвих сил, пещені кобили, золотисті корови — як можуть чоловіки й жінки обмежуватися тим, що лише злегка поплескують цих красивих звірів? Особисто я люблю їх усіма фібрами душі; моє серце палає пристрастю до їхніх тіл!

— Збоченство, містере Мітчелл! — дорікнув йому Лауреат. — Ви тепер покинули товариство не тільки Платона і Шекспіра, а й розійшлися також з усіма іншими джентльменами!

— Але не з людством, — виголосив Тімоті. — Європа, Леда, Пасіфая — мої посестри; мої нащадки — Мінотавр, Горгона, Кентаври, єгипетські боги зі звіриними головами й ціла родина осіб королівської крові з казочок, яких треба любити в образі жаб, гусей і ведмедів. Я люблю весь світ, пане, і люблю з ним кохатися! Я засівав своїм насінням чоловіків і жінок, кидав його у тузінь різних звірів, у вкриті мохом старі пеньки дерев, у медоносну утробу квітів; я розважався з чорними грудьми землі й міцно затискав її у своїх обіймах; я женихався з морськими хвилями, запліднював усі чотири вітри і кидався своєю пристрастю у небо до зірок!

Голос, який зробив це зізнання, був такий запальний і повний почуття, що Ебенезер аж відсунувся, якомога делікатніше, на декілька дюймів від автора, бо вже почав побоюватися, що той божевільний.

— Це дуже… цікавий погляд, — сказав він.

— Я був певен, що він справить вам приємність, — мовив Тімоті. — Єдино так поет і може дивитися на світ.

— Але ж, гм, я не сказав, що поділяю ваші вільнодумні вподобання!

— Та годі вам, сер! — розсміявся Тімоті. — Ви ж не сновидою прийшли сюди, гукаючи «С'юзі»!

Ебенезер щось пробурмотів, не дуже-то й заперечуючи; з одного боку, йому не хотілося, аби Тімоті повірив, що Лауреат Меріленду поділяє його порочні погляди на домашню худобу, але з другого боку, він був неготовий відкрити справжню причину своєї присутності в хліву.

— Ну, ви надто джентльмен, щоб тепер чіплятися до неї, — вів далі Тім. Ебенезер почув, як той посунувся ближче, і відступив ще на крок.

— Ви все то неправильно зрозуміли! — скрикнув він, пашіючи від сорому. — Я можу все з'ясувати!

— Навіщо? Гадаєте, я стану ганьбити ваше ім’я тепер, коли ви змилувалися над моєю Порцією? С'юзен Воррен мені все розповіла, і я попросив, аби вона вас зачекала. Я зараз же відведу вас до неї, і ви зможете розважатися собі цілісіньку ніч.

Він злапав Ебенезера, перш ніж той встиг утекти, і міцно вхопив його за руку.

— Це дуже люб'язно з вашого боку, — боязко сказав Лауреат, — але в мене немає жодного бажання йти. Я й справді дівак, присяй-бо, попри всі ті мої недобрі наміри щодо С'юзен Воррен; мене раптом охопила якась шалена пристрасть, і мені тепер соромно, що я їй піддався. — І знову з гіркотою він пригадав, як з ним повелися на «Посейдоні». — Дякувати Богу, що ви затримали мене, поки холодний розмисел не остудив мого запалу, бо інакше б я вчинив кривду — їй і собі!

— Отже, ви й справді ще й досі дівак? — м'яко запитав Тім, дедалі дужче стискаючи руку поета. — І ви досі хочете ним залишатися, хай там що?

Тепер він говорив зовсім іншим голосом, цілком відмінним від того, що був досі; у Лауреата від того аж волосся дибки стало, і він від подиву так знесилив, що йому й мову одібрало.

— У це було непросто повірити, — додав новий голос. — Ось чому я сказав, що відведу вас до свинарки.

— Я не вірю своїм вухам! — поет аж рота роззявив.

— Та й я не міг повірити своїм, коли Мітчелл розповів мені про свого гостя. Може, нам варто більше довіряти своїм очам?

Він зовсім прибрав накидку з ліхтаря: у яскравому жовтавому світлі, яке привернуло мляву увагу свиней, Ебенезер побачив не бородатого, чорнявого «Пітера Сеєра» — Берлінґейма з Плімута (хоч і цього було б цілком достатньо, щоб не повірити своїм очам!), а гарно вдягненого, чисто поголеного вихователя в перуці з парафії Сент-Джайлза та з Лондона.

Лауреат ні на крок не наближається до своєї кінцевої мети, але й назад не відступає

— Та хіба ж це вперше, як я пошився в дурні, чи, може, вдруге, втретє? — вигукнув поет. — І чи означає це, що Берлінґейм стоїть переді мною зараз, чи я залишив справжнього Берлінґейма у Плімуті? Чи ви обоє ошуканці?

— Підсоння світу сприяє ошуканству, — усміхнувшись, визнав Берлінґейм.

— Ти так сильно змінився, відколи я тебе востаннє бачив, а тепер, обернувшись назад, ти став таким, як був.