Баришник дур-зіллям полностью

— Наш гість! То це так ви вирішили віддячити за нашу гостинність? П'єте наш сидр, їсте нашу мамалигу і потім думаєте, що й мою Порцію можете порати?

— Порція? Хто така Порція?

— Та сама, кого мій батько називає С'юзен. Б'юсь навзаклад, це він вас намовив!

Лауреат відчув, як усередині нього все так і обірвалося.

— Ваш батько? То ви Тім Мітчелл?

— Саме він. А ви, невдячний негіднику, хто ви такий?

— Я Ебенезер Кук, сер, Поет-лауреат провінції Меріленд…

— Не може бути! — сказав Мітчелл, вочевидячки вражений цим і, на великий подив Ебенезера, одразу ж його відпустив. — Сідайте, пане, прошу вас, і вибачте, що я так грубо обійшовся з вами; я лише дбав про цноту моєї Порції.

— Я… я пробачаю вас, — мовив поет. Він хутко підвівся і сів, дивуючись словам цього чоловіка. Тім Мітчелл, якщо судити з його голосу, був щонайменше однолітком Ебенезера; як же він міг говорити щось про цноту С'юзен? — Мені здається, ви збиткуєтеся з мене, пане Мітчелл?

— Або ви з мене, — зітхнув той. — Ет, та що вже там казати, ви застукали нас, і життя Порції у ваших руках.

— Її життя! То вона тут, у цьому хліві?

— Звичайно, пане; отамо, разом з іншими. Я благаю вас, ні слова не кажіть про це батькові!

— О Господи! — вигукнув поет. — Та що це за маячня, містере Мітчелл! Поясніть, заради Бога!

Співрозмовник зітхнув.

— Та певно, що краще вже було б пояснити, бо якщо ви хочете занапастити нас, то ви це зробите, а якщо ви джентльмен, то, може, ви й дасте нам спокій.

— То ви кохаєте С'юзен? — запитав Ебенезер, не в змозі в це повірити.

— Так, кохаю, — відповів Тім Мітчелл, — і кохаю її з першого дня, відколи побачив. Насправді її звати Порція, містере Кук; це батько зве її С'юзі, так колись звали одну його коханку-шльондру. Він вважає її своєю власністю, сер, і поводиться з нею, буцім вона якась скотина! Якщо він дізнається про нашу любов, його гнів не матиме меж!

У Ебенезера голова йшла обертом.

— Шановний містере Мітчелл…

— Мерзотник! — вів далі Тімоті тремтливим голосом. — Не здобувши поки що влади над цією новою дівкою, він щоночі приходить до моєї бідолашної любої Порції, яку він позбавив дівоцтва ще поросятком, надто молодим, щоби вміти постояти за себе.

Ебенезер не міг не відчути захоплення перед цією метафорою із поросятком, однак існували очевидні розбіжності в розповіді про минуле С'юзен.

— Але я хочу заявити, — спробував було він заперечити, — що це не…

— Слабодухість цього чоловіка не має меж, — просичав Тімоті з осудом. — І хоча він мій батько, сер, я відчуваю до нього таку відразу, неначе це Диявол! Благаю вас, нічого не кажіть йому про це, бо він така порочна людина, що як довідається щось про наше кохання, то віддасть її цьому розпусному кнуряці, що стоїть отамо в загоні й уже давно позирає на неї своїм хтивим поглядом, збираючись вчинити над нею свою волю.

Ебенезер аж рота роззявив.

— Чи не хочете ви сказати, що…

І саме в ту мить, коли істина нарешті дійшла до нього, молодий Мітчелл гукнув:

— Порціє! Ходи-но сюди, Порціє! Суу-ї! — І тварина, човгаючи ногами, відділилась у темноті від стіни.

— Гляньте-но туди, яка ж бо вона лагідна і слухняна! — з погордою мовив Тім.

— Та годі вже вам! — прошепотів Лауреат.

— Уявіть, пане, що це ваша люба сестра: та хіба б ви погодилися віддати її на поталу якомусь брудному чудовиську?

— Нізащо б не погодився, — вигукнув Ебенезер, — і мене просто ображають подібні порівняння! Далебі, я навіть не можу сказати, хто є більшим чудовиськом — дупотрах чи кабан, це найогидніший гріх, із яким мені коли-небудь доводилось стикатися!

Судячи з голосу, Тім Мітчелл був радше розчарований, ніж наляканий цим спалахом обурення.

— Ет, сер, жодне заняття любов'ю саме по собі не є гріхом — і справді, як ви можете бути поетом і не розуміти цього? Перелюб, зґвалтування, обман, крутійство в спокушанні — це вони є огидними, а не частини тіла, що паруються; гріх не в самому дійстві, а в обставинах.

Ебенезеру закортіло побачити обличчя цього чудного мораліста.

— Те, що ви кажете, може бути правдою, коли йдеться про чоловіків і жінок…

— Ганьба тому поету, що так неуважно слухає! — дорікнув йому Тімоті. — Я говорив про самців і самок, а не про чоловіків і жінок.

— Але таке паскудне протиприродне зчленування!

Тімоті розсміявся.

— Мені так здається, Матінка Природа не така ласкава, як ви, сер. Маю визнати, що заячий гончак, збудившись, шукатиме собі сучку для парування, але хіба ж йому не буде байдуже, чи це собака-рожнокрут, чи мастиф? Ні, я вам більше скажу, йому згодиться будь-який партнер, їй-бо — хай то буде сучка, його брат чи навіть чобіт його хазяїна! Його потяг є природним, і вся природа править йому за мішень, а гонча сучка перебуває, так би мовити, у її центрі. Мені доводилося бачити, як он ті спанієлі злягалися з вівцями…

Ебенезер зітхнув.

— Утім, обличчя збоченства, попри всі ті рум'яна та білила вашого пишномовства, має гріховний вираз. Ті бідолашні нерозумні створіння були обмануті волею випадку, але ж людина має достатній зір, спроможний осягнути задум Матінки Природи.