Отак роздумуючи над тим, що ж робити далі та раз у раз відмовляючись від своїх намірів, він знову заснув; а коли прокинувся наступного разу, був уже пізній ранок. Берлінґейм тим часом вже вдягнувся і пішов, а на столі, поруч із глеком і мискою, лежали шматок мила, бритва, повний набір одягу джентльмена, разом з черевиками, капелюхом і шпагою, та — о, чудо із чудес — гросбух, що він здобув у закладі Бена Бреґґа під назвою «Знак крука»! Лауреат зрадів, уздрівши цей дар, і, всупереч тому потрясінню й розчаруванню, що йому довелося пережити минулої ночі, він не міг не думати про свого благодійника з певного теплотою. Він вискочив з ліжка, стяг із себе липке, огидне лахміття, яке день і ніч носив, відколи його полонили пірати, і став відчайдушно шкребти себе з ніг до голови. Потім, перед тим як поголитися, він не зміг втриматися від того, щоб не перечитати вірші у своєму записнику — особливо той славень невинності, який — байдуже, брехала С'юзен Воррен чи ні — набув такого значення завдяки її згадці про Джоан Тоуст та останнім пригодам Лауреата. Поки голився, він знов і знов повторював чотиривірші з почуттям фізичного і духовного задоволення, що чимдалі зростало. Це був розкішний ранок, саме такий, щоб ще раз підтвердити відданість своїй сутності, — сонячний і чистий, свіжий, наче в квітні, попри те що надворі була інша пора року. Борода зникла, а з'явився натомість одяг, який, хоч і був шитий не на нього, а тому не дуже ладно на ньому сидів, однак був принаймні добротний; за винятком засмаглих рук і обличчя та дещо скуйовдженого волосся, він, скінчивши вбиратися, більше скидався на Лауреата і більше відчував себе ним, ніж будь-коли, відтоді як залишив Лондон. Йому аж терпець уривався, так кортіло вирушити до Молдену, тим паче що там на нього могла чекати Джоан Тоуст!
Брови його тепер насупилися, обличчя здригалось і посмикувалося; досі залишалося нерозв'язаним питання — як убезпечити себе і пройти, уникнувши пазурів капітана Мітчелла, і треба було ще вирішити, як тримати себе з Берлінґеймом. Перше, здавалося, було безмежно простішим од другого, що ускладнювалося не тільки тим, що він не був певен, як йому слід поставитися до тих речей, які відкрив його друг, а й також соромом перед мокрим ліжком — адже цю його дитячість Генрі майже напевно примітив, — а до того ж вдячністю за подарований одяг. Насправді ж, що більше він розмірковував над тим, як же йому слід себе тримати, то більш заплутаним йому видавалося це питання, і, зрештою, це закінчилося тим, що він повернувся до вікна і, обіпершись об підвіконня, втупився бездумним поглядом у два надгробки внизу побіля річки.
За деякий час він почув, як хтось піднімається східцями, і сам Генрі просунув голову до кімнати.
— Ну ж бо, ворушися, пане Лауреате, а то пропустиш сніданок! Еге, ну чим не дворак у церкві святого Павла!
Ебенезер зашарівся.
— Генрі, я мушу зізнатися…
—
І, не давши поетові часу заперечити, Генрі, взявши його за руку, повів до сходів, примовляючи наполегливим тихим голосом:
— Твоя подруга-свинарка випурхнула з клітки, і Мітчелл заявив, що вона вирушить до Кембриджа з тим сріблом, що, як він думає, ти їй дав. Я негайно ж сідлаю коня, щоб знайти та привести її; а от ти маєш перепросити у нього і запропонувати свою допомогу в цих моїх пошуках, щоб таким побитом спокутувати свої гріхи. Ми можемо забрати рештки «Діярію» на шляху до Молдену, і я передам його Ніколсону, коли повернуся назад. — Вони підійшли до їдальні. — На Бога, не забудь тепер: я — Тім Мітчелл, а ти — Едвард Кук з Дорсету.
