— Любий друже, думай, що кажеш! — рішуче сказав Берлінґейм. — Твоя сестра зробила мені честь, відповівши на мої почуття, і мала розум не накликати на себе вітцівського і братнього гніву у відповідь на це. Щодо мене, то я люблю її так само, як люблю тебе — не більше, не менше.
— Авжеж, «так само», а це ж як? — запитав поет. — Чи не треба додати до цього переліку ще й Порцію, Доллі з «Володаря морів», Генрі Мора та
— Ти перевтомився, — сказав Берлінґейм, не встаючи з ліжка. — Дай-но я заспокою тебе.
Сльози покотилися по щоках Ебенезера.
— Вилупку Содомський! — заволав він і, підхопившись на ноги, схилився над своїм навчителем. — Ти розплів вінок моїй сестрі, а зараз маєш хіть розплести й мені!
І хоча перевага в зрості й ініціатива були на його боці, та все ж Лауреат не міг тягатися з Берлінґеймом, який був дещо важчим, значно зграбнішим і безмежно досвідченішим у мистецтві боротьби: менш ніж за хвилину він вклав Ебенезера обличчям до ліжка, заломивши йому руку за спину.
— Правда в тому, Ебене, — вирік він, — що я прагнув оволодіти вами, відколи вам виповнилося дванадцять, так сильно я любив вас. У старого Ендрю виникли якісь підозри щодо цієї любові, і він так розлютився, що вигнав мене. Але клянуся честю, що стосується мене, то твоя сестра й досі ще дівиця. А щодо тебе, то хіба ж ти думаєш, що я не зміг би приневолити тебе зараз, якби схотів? Але я цього не роблю і не стану робити; у зґвалтуванні є свої радощі, але вони не варті ані нашої дружби, ані любові твоєї сестри.
Він відпустив руку і ліг, повернувшись спиною до Ебенезера. Поет, приголомшений тим, що щойно взнав, лежав ані руш, не відновлюючи своїх спроб напасти і навіть не міняючи свого положення.
— Що може вийти з того кохання між мною і Анною? — запитав Берлінґейм. — У мене немає ні статків, ні становища, немає навіть батьків. Гадаєш, я марнував би своє сім'я на свиней, якби міг засіяти Анну Кук? Гадаєш, я став би пурхати по світу, якби міг узяти її собі за жінку? Здається, твій приятель Макевой правду казав, Ебене: тобі геть нічого не відомо про великий справжній світ!
Лауреатові і справді стало шкода свого друга, якого спіткала така лиха доля; а що він не був певен того, як сильно йому слід виказувати своє обурення, і позаяк те, що він довідався стосовно Анни та лорда Балтимора, залишило в його душі якусь гірку меланхолію, то ані його спочуття, ані його гнів так і не потрапили здобутися на голос. Він тепер не знав у світлі всього того, що сталося, як зможе знову дивитися в очі Берлінґейму, не кажучи вже про те, щоб спати з ним в одному ліжку. Що вони могли сказати один одному тепер? Йому здавалося, ніби його несказанно ошукали, і на нього впав якийсь важкий тягар — але це почуття було навіть у дечому приємним. Сховавши обличчя в подушку, з очима, досі мокрими від сліз жалю до себе, він пригадав один з тих дивовижних снів, який йому снився, коли він непритомний лежав у кубрику на борту «Посейдона»: Берлінґейм і Анна стояли разом біля облавка корабля, помахуючи йому, а він плив у зеленуватому, теплуватому морі, гладенькому, як стіл. Це видіння так глибоко схвилювало його, що він цілком поринув у нього; і, заплющивши очі, він дозволив морю омивати своїми теплими хвилями його здухвину і стегна.
Надворі був уже ранок, коли Лауреат прокинувся: рідке проміння осіннього сонця торкалося його повік, і його охопило гнітюче почуття, коли він усвідомив, що вперше, відколи ще був малою дитиною, він намочив ліжко. Він не смів і поворушитися, боячись розбудити Берлінґейма, адже тоді його ганебний вчинок було б викрито. Як же його приховати? Він було подумав випадково розлити на ліжко воду з глека, але відмовився від цієї затії, вважаючи її недостатньо переконливою. Єдине, що залишалося, — це непомітно полишити будинок, позаяк він тепер ні в якому разі не міг мати жодних справ зі своїм другом, і самому вирушити до Молдену, перш ніж хто-небудь прокинеться: але, по-перше, йому забракло відваги для такого кроку, та й, крім того, він не знав, як дістати харчі, щоб прогодувати себе і Бертрана, і як знайти спосіб переправитися.
