Баришник дур-зіллям полностью

— Ми вдячні вам за нічліг і харч, сер, і за ваш бездоганний Jerez. Ви можете сподіватися на те, що невдовзі у Джона Куда будуть неприємності, і коли це станеться, знайте, що в тому є і ваша заслуга, хоч ви й не з доброї волі, а з принуки доклали до того рук. — Він підштовхнув Ебенезера до дверей. — Adieu, панотче: коли ви розпочнете свою священну війну, пощадіть цього мого друга, який заступився за вас. А щодо мене, то сам мсьє Кастен ніколи не зможе знайти мене. Ignatius vobiscum.

— Et vobiscum diabolus[69], — відповів священник.

І так вони виїхали. Ебенезер був надто присоромлений, аби попрощатися з господарем, і, осідлавши своїх коней, вони вирушили в дорогу, яка, вигинаючись широкою дугою на південь, вела, як твердив Берлінґейм, до перевозу на річці Чоптанк, звідкіля вони мали намір переправитися до Кембриджа і розпитати там, де мешкає Вільям Сміт, а потім уже вирушити до Молдену.

Стояв розкішний осінній день, бадьорий і ясний, і, не зважаючи на настрій Лауреата, Берлінґейм був явно в доброму гуморі.

— Залишилося знайти лише один фрагмент історії Сміта! — вигукнув він, коли їхні коні пустилися клусом по дорозі. — Подумати тільки: може, скоро я взнаю, хто ж я такий!

— Будемо сподіватися, що цей Вільям Сміт не такий впертий, — відказав поет. — Поки взнаєш, хто ти єсть, можна такого накоїти, що відповіді не вистачить на те, щоб спокутувати свою провину.

Берлінґейм декілька хвилин їхав мовчки, перш ніж знову спробував завести розмову.

— Я так гадаю, що лорду Балтимору щось не так доповіли про характер цього єзуїта, але генерал не може знати всіх своїх лейтенантів. У папістів є така приказка: Не варто по одному священнику судити все духівництво.

— Є ще й інша з Євангелія, — сказав Ебенезер. — По їхніх плодах ви пізнаєте їх…

— Ти надто суворий, мій друже! — Берлінґейм почав виказувати певні ознаки роздратування. — Це тому, що ти не виспався минулої ночі?

Ебенезер спалахнув.

— Минулої ночі мені спали на думку деякі вірші, і я записав їх, щоб не забути.

— Справді? Я радий це чути; ти надто довго був далеко від своєї музи.

Доброзичливість у голосі його приятеля розвіяла, принаймні на деякий час, той розбрат, що панував у душі Ебенезера, і хоча він і підозрював, що з нього кепкують, він, одначе, усміхнувся і дещо сором'язливо сказав:

— Їхньою темою є індіяни-дикуни, які справили на мене сильне враження.

— Ну, то давай, викладай, я маю їх почути!

Після деякого вагання Ебенезер погодився, і не тому, що прагнення Берлінґейма було щирим, а радше тому, що в тій плутанині суперечливих почуттів, які охопили його стосовно друга, його поетичний дар був єдиним тереном, на якому він міг твердо, як йому здавалося, стояти лицем до лиця зі своїм колишнім наставником, не відчуваючи ніяковості й сорому. Він видобув свого записника з великої кишені каптана і, давши своїй кобилі волю брести, як їй заманеться, розгорнув його на тому місці, де були свіжозанотовані двовірші.

— Той дикун, якого ми побачили вчора вранці, спонукав мене написати це, — пояснив він і став читати, і його голос коливався у такт кроків його коняки:

— Добре написано! — вигукнув Берлінґейм. — Опріч твого казання наприкінці, це те ж саме, що відчуваю і я. — Він розсміявся. — Мені так здається, що минулої ночі в тебе на думці було ще щось, а не тільки поганин: усі ці любовні балачки будять у мені бажання, і я починаю сумувати за моєю милою Порцією!

— Годі тобі! — негайно ж застеріг його поет. — Не припускайся вульгарної помилки тих критиків, що вже виносять судження про твір раніше, ніж взнають його повністю. Я далі розмірковую над тим, звідки взявся цей індіянин.

— Вибач, — сказав Берлінґейм. — Якщо решта така ж гарна, як і початок, то ти й справді поет.