Перетягуванє каната, яке по тому відбулося, було з себе мовби спортивне змаганє, і я так гадаю, що ми перемогли б, якби нам ніщо не стало на заваді в сій грі, що велася не на життя, а на смерть. Але дикуни своїм жахливим вереском і завиванєм нагнали такого страху на Берлінґейма, що він, врешті-решт, цілковито втратив владу над своєю утрібкою і, досі стоячи на носі корабля, неначе якась потворна гальюнна хвігура, порснув тими скарбами, що громадив усі ті останні дні. Таким уже було моє безталанє, що я стояв упритул до нього, та ще й схилившись під його могутньою дупою, поставивши ноги так, аби зручніше було тягти линву, і коли я скинув головою, щоб подивитися, чи ж Берлінґейм досі з нами, я у млі ока був засраний так, що очі мої геть нічого не бачили і я не міг розтулити вуста, аби бодай слово вимовити. По тому дикуни щосили потягнули за линву, а що поклад був увесь у багновищі, то я, послизнувшись, втратив під собою опору і пролетів межи ногами у Берлінґейма, скінчивши тим, що грьопнувся обличєм у драговинє на березі. Отой самий Берлінґейм, втративши таким робом рівновагу, упав слідом за мною, усівшись прямісінько мені зверху на голову.
Одразу ж звільнивши свойого рота од гівна та багнюки, я наказав своїм жовнірам заладувати мушкети та відкрити вогонь по дикунах, але ті дикуни ізразу ж напосілися на мене та на Берлінґейма і, прикриваючись нами як запоручниками, знаками наказали, аби решта дружини здалася в полон. Я наказав їм, а хай йому грець, стріляти все одно, але вони не схотіли одкривати вогонь з обави поцілити в мене, тож ми мусіли здатися на ласку дикунів, і нас як бранців доправили до їхнього поселення.
Отаким побитом, у невластивий для мене манір, я вперше ступив на берег сеї паскудної місцини, докладний опис якої йтиме по сьому…
Ебенезера розібрав такий сміх, що він ледве спромігся дочитати ці останні рядки; навіть полонений священник не міг погамувати своєї веселості. Якусь хвилю Берлінґейм, здавалося, не розумів, що читання добігло кінця, але потім він різким рухом подався вперед.
— То це
— Кінець цієї частини, — зітхнув Ебенезер, утираючи очі. — Їй-бо, оце так відвага! І у який же то чудернацький спосіб відкрили мій округ!
— Царю Небесний, — вигукнув Берлінґейм, — але ж це не те місце, де можна було б поставити крапку! — Він вхопив «Діярій», аби подивитися самому. — Бідолашний нетіпака — як же я йому співчуваю! Я так тобі скажу, Ебене: хоч я не маю його постави, але з кожним новим епізодом відчуваю дедалі більшу певність у тому, що сер Генрі є моїм прародителем. Я відчув це, коли вперше довідався про нього від тих панянок, яких врятував, а ще більше, прочитавши його «Особистий Діяріуш». І наскільки більше це відчуття зараз, коли ми дісталися з ним Дорчестера! Він уже подолав на своєму шляху половину Чесапіцької затоки, хіба ні? Адже саме там капітан Салмон і виловив мене!
— Це сусідство цікаве, що й казати, — визнав Ебенезер, — але майже п'ятдесят років розділяють ці події, якщо я не помиляюся. А відколи ми знаємо, що Джон Сміт невдовзі повернувся назад до Джеймстауна, у нас немає жодних доказів того, що сера Генрі кинули десь напризволяще.
