Баришник дур-зіллям полностью

— Та що це за словник такий убогий, у якому немає ані іменника, ані дієслова, що пасували б до «сяць» у «Серпень — в Році восьмий Місяць».

— Не варто нарікати на мову, — почав було Ебенезер, — бо це і справді найдивовижніший язик…

Він затнувся, і те ж зробили Берлінґейм і шкапа. Обоє чоловіків уважно подивилися один на одного, буцім чекаючи чогось.

— Ну, то вже не має значення, — зважився на слово Ебенезер. — Випробування скінчилося.

— Е, ні, пане Лауреате! — розсміявся Берлінґейм. — Моє скінчилося, але твоє лиш тільки почалося! Давай-но, злазь!

— Але ж «сяць», — спробував було протестувати Ебенезер, усе ж таки злазячи. — Це не наше слово, хіба ні? Що воно означає?

— Ха, — мовив Берлінґейм, знову сідаючи верхи на свого мерина, — наскільки я пригадую, ми не встановлювали таке мірило, як значення. «Що пасували б до „сяць“» — ось що я сказав: «сяць» є об'єктом того, що має «пасувати»; об'єктом дієслів є іменники; іменники — то слова. Ну ж бо, ставай позаду чалої!

Ебенезер зітхнув, Берлінґейм голосно розреготався, чала кобила знову випустила вітри, і так подорожні подалися до Кембриджа, а Берлінґейм при тому бадьоро наспівував:

Лауреат стверджує, що правосуддя сліпе, і, озброївшись цим принципом, вершить суд

Коли вони прибули до переправи на березі річки Чоптанк, Берлінґейм оголосив, що Ебенезер відбув свій термін; він сплатив по шилінгу з людини за перевіз і ще один шилінг за коней, і подорожні зайняли свої місця на плашкоуті, щоб здійснити подорож до Кембриджа довжиною дві милі.

Берлінґейм вказав на декілька розкиданих понад річкою будинків, що ледь виднілися на протилежному березі.

— Ондечки місто, де засідає влада округу Дорсет. Коли твій батько востаннє його бачив, то це був лише пришиб для плантаторів.

Втомлений від випробування, яке йому щойно довелося пройти, Ебенезер анітрохи не приховував свого розчарування.

— Я знав, що то буде не англійський Кембридж, але маю визнати, і не думав, що він буде настільки примітивним. Що там є такого, що варто було б оспівати в епічних віршах?

— Хтозна, з яких халуп складалась справжня Троя, та й кому до того яке діло? — відповів його приятель. — Саме геній поета має перетворити на краще наявний у нього матеріал; і не треба багато красномовства, аби довести: що вбогіший предмет, то більшого перетворення він вимагає.

У відповідь на це Лауреат клацнув язиком і мовив:

— Я так гадаю, що єзуїт, зрештою, усе ж таки взяв гору над тобою: ти ув'язнив його тіло, а він навернув тебе у свій спосіб Мислення.

Берлінґейм увесь аж настовбурчився, почувши цей уїдливий жарт, оскільки того дня це вже було не вперше, коли Ебенезер кпив з нього.

— Тобі не пристало захищати священника, — сердито буркнув він стишеним голосом, щоб не почув перевізник. — Ми служимо справі Балтимора, а не Папи Римського — наше діло Праве.

— Так воно і є, — погодився поет. — Але хто ж може сказати напевне, чиє воно — те діло Праве? Правосуддя сліпе.

— Але ж люди — ні; а що стосується Правосуддя, то його сліпота — це сліпота, що означає неупередженість, а не невинність.

— А я от з цим незгоден, — безжурно мовив Ебенезер.

— Та ти щось зробився геть вередливим!

— Тобі майже сорок, а мені лише двадцять вісім, — вирік Лауреат, — а досвідом ти принаймні втричі старший за мене; але, попри мою невинність, ба ні, власне, через неї, я вважаю, що незгірш від тебе розуміюся на питаннях Справедливості, Істини й Краси.

— Але ж це чортзна-що! — вигукнув його друг. — Чому ж тоді люди обирають найстаріших і найобізнаніших з-поміж себе, щоб вони чинили суд над ними, якщо практичність і знання життя не є найпершим складником Справедливості?

Але Ебенезер обстоював своє.

— Це лише дуже поширена груба помилка, як і багато інших.

Берлінґейм виказував дедалі більше роздратування.

— Тоді прошу, поясни, яка ж існує відмінність між «невинністю» та «невіглаством», окрім тієї, що слово innocence походить з латини, a ignorance — з греки? У своїй суті вони те саме: невинність — то невігластво.

— Тобто ти хочеш сказати, — одразу ж відказав Ебенезер, — що оця світська невинність є невіглаством — незнанням мирського життя; із цим ніхто не може сперечатися. Втім, найпевніша річ, яку ми можемо сказати стосовно Справедливості, Істини й Краси, — це те, що вони існують не у світі, а є сутностями трансцендентними, ноуменальними й чистими. Таж скрізь підмічено, як діти часто здатні одразу ж вгледіти істину там, де дорослих вводить в оману надмірна досвідченість. То що ж це доводить, як не те, що невинність має очі, здатні видіти те, чого недобачає досвід?