— Як визнав позивач містер Солтер, — підступно вів далі захисник, — він і справді потім, підпоївши мого клієнта, полишив веселе застілля і піднявся східцями до опочивальні місіс Бреднокс, куди вдерся силою і підло, по-злодійськи напав на мою підзахисну — щиро кажучи, він відфайдолив пані Мері і в хвіст і в гриву і таким чином наставив роги її чоловікові судді!
— Правильно! — закричали глядачі.
— Скінчивши ту лиху справу, — продовжував захисник, — цей Солтер повернувся до вітальні, де він, зловживши тим, що господар був напідпитку, ошукав його, обігравши в «мушку» на суму, що становить декілька сотень фунтів тютюну, при тому раз-у-раз частуючи його ромом, аби приховати те своє шахрайство. Коли мій нещасний клієнт начаркувався так, що в нього аж запаморочилося в голові, і впав на підлогу, від чого ніс його став кривавити, оцей самий Джон Солтер плюнув і помочився на нього та у всілякий інший спосіб став порушувати закони гостинності, розповівши йому зрештою, що й двох годин не минуло відтоді, як він став рогоносцем. Почувши це, мій клієнт одразу, на диво, протверезів і, назвавши цього Солтера блюзніром і підлим мерзотником, піднявся, палаючи страшним гнівом, до покоїв своєї дружини. Увійшовши, він почав ганьбити її, називаючи шльондрою та драною пичодайкою, вичитуючи її та нагороджуючи іншими різноманітними осудливими епітетами, а затим вхопив її за причинне місце й у цей нелюдський спосіб виволік з ліжка на підлогу.
— Ганьба! — заревів натовп, та: — Прив'язати його до ганебного стовпа!
Ебенезер також був украй приголомшений, але не так цим викриттям, як усією тією попередньою розповіддю, у якій ішлося про поведінку позивача, позаяк нічого подібного в усій тій безсоромності йому ніколи не доводилося чути. Він дивувався, як же так сталося, що саме Солтер був позивачем, а не обвинуваченим у цій судовій справі.
— Під час цієї домашньої колотнечі, — провадив далі захисник, — увійшов позивач містер Солтер і, втрутившись межи чоловіком і дружиною, моїми підзахисними, став на сторону пані Мері проти її пошлюбленого мужа і, вхопивши того за шию, узявся душити його, допоки очі судді, втративши блиск, не затопилися пустим поглядом, неначе дві дірки, надзюрені у снігу…
—
— По тому вищеозначений суддя Бреднокс відпустив руку, якою він тримався за страмне місце пані Мері, і накинувся на Солтера, ганячи гріховні витівки останнього, твердячи, що, відфайдоливши Мері, вищеозначений Солтер втратив усіляке право на повагу пана судді й був насправді ніяким не гостем, а бабиним коцуром і сраним облудником. Почувши такі слова, позивач відповів тим, що поставив синці під обидва ока пана судді та набив йому ґулю завбільшки з качине яйце на чолі, виголосивши при тому, що судді Бредноксу бракує чоловічих чеснот…
— Я сказав йому, що з нього чоловік як із вола бик, — уточнив Солтер, приклавшись до свого дзбанка й утираючи рота рукавом, — а користі з нього не більше, як зі шльондри в церкві.
— Добре сказано, — завважив якийсь чоловік, що сидів поруч з Ебенезером.
— А далі він ще виголосив, — вів далі захисник, — що пані Мері не була навіть варта того клопоту, аби задирати їй спідницю…
— Це все одно що з колодою злягатися, — висловив своє невдоволення Солтер.
— На що пан суддя відповів, що коли Солтер не стулить свого паскудного писка, то він, суддя, мій підзахисний, сам йому його стулить, пристрелить його, заїде йому по макітрі, та ще й ноги йому на додачу попереламує. На що позивач відказав…
— Годі вже! — вигукнув суддя. І потім додав: — Як слухати всі ті твої бридні, то вже за хвилину хропіти почнеш. То заради всього святого, якими ж будуть звинувачення позивача?
Солтер одразу ж скочив на рівні.
— Звинувачення такі, — мовив він, — що цей негідник Бреднокс так і не заплатив мені за тую випивку — ціле барильце, ну, хіба що там якимось шкаликом менше, а крім того, поки я від бушприта і до бізані порав Мері Бреднокс, із моїх плюндрів, які лежали на фотелі, випало декілька монет, і ці монети ті лайдаки мені так і не оддали.
— Матір Божа! — прошепотів Лауреат.
— Що ви на те скажете, присяжні? — звернувся до них суддя. — Чи винен підзахисний, чи ви дозволите цьому негіднику уникнути покарання?
Найбільше, на що міг сподіватися Ебенезер під час тієї хвилини чи близько того, поки присяжні обмірковували вирок, так це те, що цидулки, якими вони обмінювалися між собою, були записками, а не квитами на тютюн; він був надто ошелешений тим, як поводився суд, щоб очікувати справедливого вироку. Насправді він був приголомшений, коли старшина присяжних сказав:
— Ваша честь, ми вважаємо, що підзахисний не винен.
