— Пхе! — пирхнув Берлінґейм. — Це всього лише кембриджська бридня, якій старий Генрі Мор присвятив усе своє життя. Дякувати Богу, такі дітваки безпорадні в суспільстві — уявити тільки, що б то було, якби один з них коли-небудь став суддею!
— Можливо, тоді Правосуддя чи не вперше втілило б у життя власне гасло? — відказав Ебенезер.
— Аякже, втілило б! — розсміявся Генрі. — Юстицію тоді можна було б представити як таку, що тримає в руках гральні кості замість терезів, бо де суддею є сліпа Невинність, там на лаві присяжних сидить сліпий Випадок! Я от ніяк не збагну, — додав він, — чи ти тримаєшся за свою невинність тому, що маєш такі погляди, чи додержуєшся цих поглядів, щоб виправдати свою невинність.
Ебенезер відвів погляд убік і насупився, буцімто вдивляючись у дедалі ближчу пристань, на якій панувало значне пожвавлення.
— Я так гадаю, що тобі було б ліпше запитати про це самого себе, Генрі: можна відкинути свою невинність, коли того забажаєш, але не можна відкинути свій досвід.
На цій уїдливій і непримиренній ноті й скінчилась ця суперечка, позаяк пором уже майже досяг своєї кінцевої мети. Подорожні, обоє в поганому гуморі, з певними труднощами, оскільки був час відпливу, ступили на пришиб, побудований там, де великий ручай впадав у річку Чоптанк, ведучи за собою по сходнях коней.
Непоказний звіддаля, Кембридж зблизька справляв ще скромніше враження. По суті, містечка як такого взагалі не було: маленьку рублену будівлю, яка виднілася віддалік від берега і яку Берлінґейм розпізнав як приміщення суду округу Дорчестер, збудували лише сім років тому. Ближче до річки стояло щось на кшталт корчми чи заїзду — споруда, що постала там ще декількома роками раніше, а побіля самого пришибу було те, що правило за відносно велику комору та водночас за крамницю, де продавались товари широкого вжитку, — будівля, що переважала своїм віком зарівно і місто, і округ як такий і, поза сумнівом, була знайома ще Ебенезеровому батькові в далекому 1665 році. Окрім цих, жодних інших споруд видно не було, і скидалося на те, що й приватних будинків там не було зовсім.
Втім, принаймні десятки зо два чоловіків і жінок снували на пришибі та поблизу комори; з боку таверни долинав гамір гульбища; на додачу до численних невеличких суденець, що то тут, то там були пришвартовані на причалі вздовж берега, на котві в протоці Чоптанк стояли два великих океанських судна — барк і корабель з повним опорядженням. Ця активність, така неспівмірна з розміром і зовнішнім виглядом міста, як довідався Ебенезер, завдячувала загалом його ролі головного адміністративного центру округу та зручному для навколишніх плантацій розташуванню пристані й комори, а ще, зокрема, тій осінній сесії суду, яка, власне, саме зараз і тривала, пропонуючи рідкісну розвагу для тутешніх мешканців.
Чалу кобилу і мерина вони припнули до молодого деревця поблизу ручая і, злегка перекусивши в корчмі, розділилися, що Лауреат сприйняв радше з полегшенням. Берлінґейм залишився в заїзді, щоб домовитися про нічліг, розпитатися, де мешкає Вільям Сміт, і перехилити келих-другий, щоб вгамувати спрагу; а Ебенезер, полишений на самого себе, безцільно походжав дорогою, що вела до суду, поглинутий своїми думками. Оскільки день видався теплий, будівля суду була малою, а розгляд справ був надто популярною розвагою між колоністів, то засідання суду відбувалося надворі у видолинку, що прилягав до будівлі. Ебенезер знайшов там уже близько сотні глядачів, хоч суд ще й досі не збирався; вони були зайняті тим, що закушували, від душі випивали, перегукувались і махали один одному руками через увесь утворений придолинком природний амфітеатр, жартома боролися на травичці, співали сороміцьких пісень і розважали себе у всілякий спосіб, що, як вважав поет, навряд чи личило залі суду, уймаючи йому гідності. Квити на тютюн переходили з рук у руки, й Ебенезер невдовзі зрозумів, що, по суті, всі чоловіки робили ставки на те, яким буде вирок суду у справах, що там розглядатимуться. Ця річ вразила його і навіть викликала непевні лихі передчуття, втім, він зайняв місце нагорі амфітеатру, щоб поспостерігати за засіданням суду: по-перше, його цікавість збудила недавня суперечка з Берлінґеймом, та й, крім того, він мав надію на те, що в нього зродяться строфи, у яких оспівуватиметься велич мерілендських судів, як то колись було запропонував…
«От дідько!» — подумав він і, здригнувшись, зітхнув: він ніяк не міг призвичаїтись і запам'ятати, що то Берлінґейм, а не Чарлз Калверт виписав йому той патент — то була надто вже велика і болісна думка, щоби постійно і міцно триматись у його свідомості.
