За декілька хвилин у дверях приміщення суду з'явився окличник і став горлати: «Слухай! Слухай! Слухай!», — але заледве він встиг дістатися першого ряду живоплоту, як ціла злива галуззя та камінців, що глядачі зачали весело жбурляти в нього, примусила його повернути назад. Потім вийшов суддя без перуки та мантії — ознак його посади, — тому Ебенезер впізнав його лише з того, що, зупинившись, щоб перекинутися словом з деким із глядачів, та кивнувши схвально на те, як переходять з рук у руки квити на тютюн, він зайняв своє місце на лаві, що стояла просто неба. Потім вийшли присяжні (Ебенезер поставився схвально, хоч якось не дуже певно, до того, що вони, вочевидячки, мали звичай закладатися лише між собою), і нарешті представники звинувачення та захисту, що разом із суддею мусили ділити між собою простий на вигляд, хоч і високий дзбанок. Єдиними відсутніми учасниками процесу були позивач і відповідач, і коли Ебенезер, розглядаючи юрму, робив здогадки щодо того, ким є присутні глядачі, його погляд упав на С'юзен Воррен, що сиділа поблизу першого ряду поруч з літнім чоловіком, якого поет раніше ніколи не бачив! Вона, як то було помітно, дещо причепурилася, але ж там, де раніше було брудне обличчя та скуйовджене брунатне волосся, тепер були нанесені понад усяку міру рум'яна й пудра, а її зачіска була як у якоїсь гулящої дівки. Вона змінила свій подертий одяг зі шкотського сукна на сукню з дешевого тонкого сатину, що мала кричущо-яскравий колір і малюнок і була відкрита на грудях, а її манери були відповідними до вбрання: вона гучно реготала, і її сміх було досить легко викликати; її оцінювальний погляд блукав від одного чоловіка до іншого, поки вона розмовляла зі своїм супутником; і, аби якось підкреслити свої слова, вона раз-у-раз клала руку то на руку свого партнера, то йому на плече чи коліно.

Ебенезер якийсь час спостерігав за нею зі змішаними й сильними почуттями: дарма що він запевняв Берлінґейма у протилежному, він усе ж таки був прикро вражений тим, що вона підманула його в хліву капітана Мітчелла, хоч також і вдячний їй за те; йому прагнулося взнати, що стало причиною того, що вона передумала, чи ж поєдналася вона знову зі своїм батьком (і якщо так, то чому вона й далі живе цим своїм розпусним життям) та — і це, либонь, турбувало його понад усе — чи має вона якісь новини про Джоан Тоуст і чому її історія не зовсім збігалася з тим, що розповів Берлінґейм. Ба більше, попри ту відразу, яку викликала в нього ця її безсоромна зовнішність, і попри хвилювання за долю Джоан Тоуст, він відчував, як його, і в тому не можна було помилитися, гризуть ревнощі через самий тільки вид супутника С'юзен, який, однак, нехтував її кокетуванням. Ебенезер обмірковував, чи не слід йому якось змусити її звернути на нього увагу та спробувати з нею забалакати — серед усього іншого, він не дуже-то довіряв обіцянці Берлінґейма не ловити її, — але зрештою все ж таки вирішив цього не робити.

«У мене з нею все кінчено, — вирік він, звертаючись до себе. — А що після тих зальотів до неї мене мучить совість, то нехай тепер мучить совість і її за те, що вона мене кинула. Було б правильно більше не мати жодного стосунку до її втечі й не вплутуватися в те, щоб її ловити, та й край».

Лауреат так заглибився в ці роздуми, що ледве звернув увагу на те, що засідання суду вже відкрилося, і суперечка розгорілася не жарт, аж поки вигуки глядачів не привернули його увагу до лави підсудних. Справу, що розглядалася, перенесли сюди з юрисдикції округу Кент, і свідчення, вочевидячки, були не на користь позивача, на чию перемогу, напевно, поставили значну суму грошей у Дорчестері; публіка перекрикувала захисника відповідачів — подружньої пари середніх років.

— Повторимо ще раз, — пафосно промовляв правник, — що обвинувачений, мій клієнт містер Бреднокс, який і сам є дійсним мировим суддею, надвечір того дня, про який тут ідеться, тихо і мирно сидів собі вдома разом із місіс Бреднокс, своєю дружиною, коли позивач, містер Солтер, з'явився на порозі його дому з ромом і гральними картами та запросив обох відповідачів весело провести час. Було вже близько опівночі, і місіс Бреднокс, сказавши невдовзі чоловікам добраніч, пішла до своєї опочивальні…

— Та якої там опочивальні! Подалася до вбиральні! — голосно гаркнув позивач на весь придолинок, і слухачі вигуками висловили свою згоду. Захисник пошепки перемовився про щось зі своїм клієнтом.

— Отже, порадившись із місіс Бреднокс, я хотів би дещо змінити своє твердження, позаяк вона і справді пішла, відповідаючи на поклик природи, але одразу ж від нічного горнця рушила, так би мовити, до ліжниці.

— Брехня! — знову вигукнув позивач. Це був смаглявий худий чоловік років сорока, надзвичайно високий, з ізсохлою шкірою. Обіч себе він мав невеличкий дзбанок, до якого вряди-годи прикладався. — Коли я піднявся нагору, аби на ділі її перевірити, вона сиділа, схрестивши ноги, побіля вікна з піснею на вустах і моїм добренним трунком у тельбухах, стріляючи пердиками у місяць-недобір.

Перейти на страницу:

Поиск

Похожие книги