— А тепер, — урочисто мовив Сміт, здіймаючи догори свого кухля і виголошуючи тост. — За здоров'я пана Кука, панове, нашого Поета-лауреата, цього найвеличнішого джентльмена з усіх тих, які коли-небудь своєю присутністю зробили ласку округу Дорсет!
— Правильно! — закричала решта.
— І за пана Сміта, — ввічливо мовив у відповідь Ебенезер, — який отримав лише справедливу винагороду за все те, що йому довелося зазнати.
— Правильно!
— І за здоровля отієї мальованої пуцьки, його доньки, — закричав хтось з натовпу. — Най Небеса бережуть нас від неї…
— Ні, радше за Справедливість, — втрутився Ебенезер, якому стало ніяково від цього натяку на С'юзен. — За Справедливість, Поезію, Меріленд… і, якщо ваша ласка, за Молден, до якого я прямую.
— Так, за Молден, — підтвердив Сміт. — І ви маєте знати, сер, що коли я звільню того лайдака Сперданса, щоб його місце посів справжній наглядач, то вас завжди радо там вітатимуть, ви будете моїм почесним гостем і можете гостити там скільки заманеться. — Він реготнув і підморгнув. — Присяй-бо, сер, якщо фальшивий патент лорда Калверта не приноситиме вам ніякого зиску, я сам найму вас на місце Сперданса управляти Молденом. І ви будете незгірш від нього, того, хто ошукав вас серед білого дня, а ви про те й гадки не маєте.
Ебенезер, пойнятий жахом, спохмурнів.
— Люб'язний сер, я вас щось не зовсім зрозумів!
— Та й крім того, тепер це вже і неважливо, парубче, — вишкірився Сміт і взяв у шинкаря новий кухоль. —
— Правильно! Правильно! Правильно! — закричали всі; і, жлуктячи великими ковтками однаково і пиво, і загальний піднесений настрій, мало хто з присутніх помітив, як почесний гість зомлів і впав на встелену тирсою підлогу.
Отямившись, Ебенезер помітив, що лежить на лаві в кутку корчми; ноги його, піднесені догори, покоїлися на дерев'яній скриньці, а на чолі лежала мокра ганчірка. Згадавши причину, через яку зомлів, Лауреат ледь не знепритомнів ще раз; він знову заплющив очі, і йому захотілося тієї ж миті, не встаючи з того місця, сконати, то було б краще, ніж зіткнутися з глумом юрби та мати справу з власним соромом від безглуздої втрати.
Коли він нарешті зважився роззирнутися навкруги, то побачив Генрі Берлінґейма, що самотньо сидів поблизу за столом, попихкуючи люлькою та розглядаючи пияків біля шинквасу.
— Генрі! — гукнув геть розбитий поет.
Берлінґейм враз обернувся.
— Ні, не
Ебенезер підвівся і труснув головою.
— Ох, святий Боже, Генрі, що я накоїв? А ти ж мене попереджав!
Берлінґейм усміхнувся.
— Я б так сказав: те, що ти зробив, — то була невинність, що чинить Правосуддя.
— Не глузуй з мене, заради Бога! — Він закрив обличчя долонями. — Якби ж то я залишився в Лондоні!
— Старий Ендрю дав тобі право розпоряджатися майном? Якщо ні, то ти не маєш права дарувати.
— Йому б ніколи не слід було цього робити, — відповів Ебенезер, — але він таки це зробив. Я відписав увесь його маєток і всю мою спадщину на користь того злодія бондаря!
Берлінґейм посмоктав люльку.
— То була безглузда уступна, але що сталося, то сталося. Ну, і як воно — бути таким же жебраком, як я?
Ебенезер не зразу здобувся на відповідь. Сльози навернулися йому на очі, і він похнюпився.
— Це був також посаг Анни, його половина: я відшкодую їй, відписавши свою половину будинку на Пламтрі-стріт, та попрошу вибачення. Але що скаже батько?
— Чекай-но, — відповів Берлінґейм, — не варт влаштовувати похорон, поки пацієнт ще не зовсім вмер. Що нам відомо про цього Вільяма Сміта? Він вийшов, щойно ти зомлів.
— Він — падлюка, інакше б не скористався так з моєї невинності.
— Це лише доводить, що він людина, як ти в тому переконаєшся. Як ти гадаєш, це той самий Вільям Сміт, до якого ми приїхали?
— Та як він може бути ним, простий бондар? Я знаю історію його життя, мені ще у Мітчелла її розповіла С'юзен Воррен.
Берлінґейм насупив чоло.
— Він щось приховує, там певно є ще щось, і ще щось приховує вона, але один Бог відає, що саме; крутій крутія бачить здалека. Я зовсім не здивуюся, коли дізнаюсь, що він один із нас — таємний агент лорда Балтимора.
— І що то дасть, навіть якби він був губернатором Провінції? — похмуро запитав Ебенезер. — Усе одно Молден належить йому.
— Може, й так, може, й так. А може, дізнавшись про наше доручення, він буде розважливішим.
Ебенезер одразу пожвавішав.
— О Боже, Генрі, ти віриш у це?
Берлінґейм знизав плечима.
