Приблизно десь у той час Віллі та Пітер з'ясували, що Кеті більше не хоче мати з ними діла, попри погрози й усі ті гроші, що вони їй обіцяли. І хоч і до сьогодні ніхто не знає, як вона того доскочила, але за якийсь місяць вона вже була нареченою самого мінгера Вільгельма Тіка, який і гадки не мав, кого пошлюбив! Брати довідалися про це, лише побачивши її у себе вдома поруч із Вільгельмом, і їхній батько сказав їм: «Віллі та Пітер, ця дівчинонька — це ваша нова мати. Ми любимо одне одного всім серцем, і ви маєте дбати про неї та поважати її як свою власну матір, якби вона й досі була живою».
Отож вони мусили вклонитися Кеті та поцілувати їй руку, але щойно Вільгельм вийшов, як вони накинулися на неї і, тримаючи її за руки, сказали: «Що ти такого наговорила нашому старому батькові, що закрутила його кволу голову? Ти що, гадаєш вкрасти в нас усі наші багатства і залишити нас ні з чим? Що то він скаже, коли ми йому розповімо, що ти хвойда брайдвельська, у якої спина вся пошрамована від батогів, котру в Дорсеті товкли всі кому не лінь?» Кеті лише зневажливо пирхнула на всі оті їхні погрози, бо дала Вільгельму зрозуміти, що вона сирота й дівиця і що її відшмагала безсердечна сестра, яка хотіла примусити її стати повією. І, щоб захистити себе, вона й собі вдалася до погроз, мовлячи, що, коли вони навіть тільки спробують завдати їй кривди чи обмовити її, вона ж негайно поскаржиться Вільгельмові, що вони хочуть наставити йому роги. Отож вони мусили мовчки проковтнути свій гнів, тоді як їхній батько, втративши будь-який сором, упадав коло Кейт, аби вдовольнити будь-яку її забаганку. У свою шлюбну ніч вона вдалась до всіх тих штук, що я її колись навчила, аби пробудити в мінгері Вільгельмі мужчину, але успіхи були доволі скромними; бо, на відміну від Боккаччового часнику…
— Боккаччо! — скрикнув Лауреат. — А звідкіля ви знаєте Боккаччо? Це просто дивовижно!
Мері засміялася.
— Це навіть дивовижніше, ніж ви собі уявляєте, як я вам скоро поясню. Але, як я ото кажу, на відміну від Боккаччового часнику, що мав голову білу, а гичку зелену, бідолашний Вільгельм скидався більше на пса, що зветься таксою, у котрого хвіст завжди на декілька кроків позаду голови і ніколи її не наздожене. Але тим чи іншим способом Кейт таки вдалося змусити його настовбурчитися на якусь хвилю, і вона здійняла такий лемент, що можна було подумати, що то Пасіфая, яку патичить бик.
— Їй-бо, пані! Спочатку Боккаччо, а тепер Пасіфая!
— Старий Вільгельм було подумав, що зламав їй цюнку, і що більше вона вдавала, як їй боляче, то більше він надимався від пихи. І тижня не минуло, як він заявив Віллі й Пітеру, що позаяк Кеті принесла йому незнану багато років радість, то він вирішив змінити умови свого заповіту: одна половина його маєтку має відійти Кейт, а другу розділять поміж собою хлопці.
От цього ці цвиндрики вже не змогли стерпіти, тим паче, що їхній батько так заповзято заходився працювати в ліжку, що його здоров'я почало швидко підупадати; і довго чекати, доки він сконає від надміру зусиль, не довелося б, а вони б тоді втратили свою спадщину. Але Кеті здалась така ж проворна на лихо, як і вони, і добре знала, що вони там замишляють, відтак і сама собі надумала, як то взяти над ними гору.
На цьому місці обличчя Мері втратило свій незмінно веселий вираз, і вона, понуривши голову, заходилася колупати соломинкою камінець, що лежав на землі.
— Отут, на цьому місці, і виходить на кін Чарлі Маттассин, — мовила вона.
— Ага. — Обличчя Ебенезера проясніло. — Оцей душогубний дикун-індіянин.
— Ви так кажете, бо не знаєте, — різко відказала Мері. — Я так гадаю, що до цього часу ви вже повинні були б знати, як нерозумно виносити судження, доки не взнаєш, у чому справа. Чарлі Маттассин був моїм коханцем, і то найдорожчим коханцем, якого тільки може мати жінка.
Ебенезер зашарівся і вибачився.
— Чарлі Маттассин, — зітхнула вона і примружила свої опущені долу очі. — Я навіть і не знаю, як вам пояснити, щоб ви уявили його собі.
— Я чував, що він був сином короля дикунів, — підказав поет, — і шалено ненавидів англійців.
Мері кивнула.
— Він доводився сином Чікамеку, якого не бачила жодна біла людина з тих, що могли б потім про це комусь розповісти. Його людність належить до нантікоків, які називають себе «агатчвупси»; вони мешкають окремо від усіх у найдикіших місцях дорсетських боліт і переносять своє городище з місця на місце.
— Отакої! А чому ж губернатор їх не упокорить?
— Тому що він не може їх знайти, це по-перше. І поза тим, вони малі числом і живуть виключно серед своїх. Простіше забути про них, ніж полювати на них і вбивати, наражаючи своє життя і здоровля на небезпеку. Ці агатчвупси ніколи не лізуть на рожен, але коли англієць потрапляє в їхні руки, вони вбивають його або калічать, роблячи жалюгіднішим за євнуха.
Ебенезер здригнувся від однієї тільки думки.
— Тож дуже небезпечно взяти собі одного з них за коханця, хіба ні?
Сльози навернулися Мері на очі.
