— Що й казати, вид пишний, — визнав старець. — Можна побачити всю картину цілком, але все те виглядає однаково. Сказати вам правду, то мені вже набридло дивитися. Сидіти тут набагато зручніше, ніж збиратися, якщо затишок — це те, що вам подобається. Лізь угору, якщо тобі подобається лізти, кажу я, і не лізь, як ні. Насправді тут, у цьому світі нагорі, немає нічого, окрім ладної музики; ви матимете втіху, якщо вас виховано так, що вам подобаються такі речі.
— О, я завжди любив музику!
— Справді? — запитав старець без цікавості.
Ебенезер нахилився вперед, щоб подивитися на тих, хто вів боротьбу далеко внизу.
— Достоту, хіба ж вони не виглядають якось по-дурнуватому! — скрикнув він. — І як вони погано поводяться, штовхаються та пускають вітри один одному під ніс!
— А що їм ще робити? — завважив старець.
— Але ж тут немає заради чого лізти: ви самі це сказали!
— Еге ж, та й в інших місцях так само немає нічого. Можуть лізти, а можуть сидіти й так померти.
— Я збираюся стрибнути, — вирік раптом Ебенезер. — У мене більше немає жодного бажання дивитися на це все!
— Немає жодної причини, чому б тобі й не стрибнути, як і немає причини, щоб стрибати.
Лауреат так і не зрушив з місця, щоб стрибнути, а залишився сидіти на краю вершини. Він зітхнув.
— Усе це якесь страшенне безглуздя, хіба ні?
— Достоту безглуздя, — сказав старець, — але в тому немає нічого ні гарного, ні поганого. То чого зітхати?
— А чом би й ні? — запитав Ебенезер.
— А й справді, чому ні? — зітхнув старець, й Ебенезер побачив, що лежить у ліжку, а Річард Совтер стоїть, схилившись над ним.
— Клянуся бородою святої Вільгефортіс, ось нарешті й наш молодий! Олія з проскурок доктора Совтера ще жодному смертному не дала вмерти!
— Можеш тую проскурину засунути собі в сраку! — сказала одна з жінок, що була тоді на кухні, а зараз стояла біля ліжка. — Це узвар з чортополоху святої С'юзі повернув його до життя.
Совтер хутенько порахував пульс Ебенезера, а потім засунув йому до рота ложку з якимось сиропом.
— Що це за кімната, і чому я тут?
— Це один з покоїв для гостей Білла Сміта, — відказав Совтер.
— Опій! — вигукнув Ебенезер і розгніваний сів у ліжку. — Тепер я пригадую!
— Еге ж, клянуся каламутними очима святого Отиліка, саме опій дав тобі Тім Мітчелл, щоб ти добряче відпочив. Але почнімо з того, що ти був такий хворий, що ця штука ледь не забрала тебе назавжди.
— Він таки мене колись прикінчить, навмисне чи прибагом. А де він зараз?
— Тімоті? A-а, та він давно поїхав назад на плантацію свого батька в округ Калверт.
— Облудний друг! — пробурмотів поет. Він помовчав якусь хвилю, а потім, пригнічений, упав назад на подушку. — О Боже, я й забув, що одружився! А де С'юзен, і що вона сказала на моє нездужання в нашу шлюбну ніч? Бо я так гадаю, що всього лише день тому…
Жінка з кухні розреготалася.
— Та ще додай три тижні, коли ти знемагав на межі життя і смерті!
— А щодо місіс Кук, — мовив Совтер, — то я не можу сказати, як вона ся має, бо щойно ми принесли тебе сюди, як вона під опікою Тімоті подалася до капітана Мітчелла. Либонь, він уже постарався відпрацювати за тебе.
— Назад до Мітчелла!
— Еге, ну, ти ж знаєш, вона за законом зобов'язана пасти в нього свиней.
— Це вже занадто! — обурено вигукнув Ебенезер. — Хоч вона і дівка продажна, але пані Лауреатова не пастиме свиней! Приведіть її сюди!
— Та годі вже, не хвилюйтеся, — заспокоїла жінка. — С'юзі вже двічі тікала, щоб подивитися, у якому ви стані, та приготувати свій чудодійний узвар з будяка. Не маю жодних сумнівів, що вона зробить це ще раз.
— Три тижні в забутті! Не знаю, що й думати!
— Клянуся страшним сном святого Крістофера, приятелю, думай, що одужаєш, — радісно підказав йому Совтер, — а потім уже зможеш патичити пані Кук від заутрені й до вечерні, якщо дістане духу на це. Я скажу твоєму тестю, що ти знову повернувся до життя, але знадобиться ще декілька тижнів, перш ніж ти цілком відновиш здоров'я. Сила-силенна бідолах зійшла в могилу, звикаючи до тутешніх умов і клімату. — Він зібрав своє медичне приладдя й ліки та вже збирався йти. — Ага, ось ще подарунок, який залишив тобі Тім Мітчелл.
— Мій записник! — скрикнув Лауреат; Совтер подав йому знайомий гросбух із зеленим корінцем, що тепер погнувся, обтріпався та вкрився брудними плямами від усіх тих подорожувань, що йому довелося здійснити.
— Еге ж, ти згубив його в заїзді у Кембриджі, і Тім приніс його, коли останнім разом приїхав по С'юзен. Він сказав, що, може, в тебе з'являться вірші, які схочеш записати, доки відпочиватимеш тут шість місяців.
— О Боже, я думав, що його вкрали разом з моїм одягом! — Він стис його в обіймах, схвильований до краю. — Ось він, старий і відданий друг, цей гросбух — мій єдиний!
Залишившись на самоті, він відчув, що ще надто слабкий і тілом, і духом, щоб творити мистецтво, тож задовольнився тим, що прочитав результати своєї праці минулого — усе це здавалося йому тепер таким далеким. Він насправді міг скорше ототожнити себе із заплямованим і пошарпаним нотатником, аніж з такими строфами:
