В одному кутку зали йому впав ув око якийсь чоловік, що спав, вклавшись усім тулубом, руками й головою на стіл. Чи то спиртне, розпач чи звичайна втома подіяли як снодійне, поет не міг сказати напевно, але його серце забилося частіше, коли він побачив цю сцену, бо хоч хлоп і не виглядав охайнішим чи менш потяганим за решту присутніх, однак його каптан знавав кращі дні й був пошитий не з простого шкотського сукна роботяг, а із саржі кольору стиглої сливи і був підбитий сріблястим прюнелем — точнісінький близнюк того каптана, який Ебенезер вдягав для авдієнції у лорда Балтимора, а наступного дня запакував у скриню, щоб відправити до Меріленду! Те, що могло існувати два таких каптани, було маловірогідно, оскільки Ебенезер сам обирав собі матеріал і шив каптан на загад у кравця, згідно з тогочасним стилем, який навряд чи можна було стріти де-небудь поза межами Лондона; втім, він не зважився ризикнути і здійняти галас, розбудивши хлопа, а тому подав натомість знак, щоб йому принесли ще рому, і запитав кельнера, що то за чоловік, який там спочиває.
— Та хто його зна, може, губернатор Ніколсон чи король Вільям, — відказав чоловік. — Я не маю звички пхати свого носа у справи моїх завсідників.
— Звичайно, звичайно, — наполягав Ебенезер і сунув йому в руку два шилінги. — Але для мене це може бути важливо — знати, хто він.
Кельнер подивився на монети і, схоже, вирішив, що цього буде вповні достатньо.
— Правду сказати, — вирік він, — то ніхто не знає напевно, ким є цей добродій, хоча він винаймає ліжко нагорі та їсть он за тим столиком.
— Що, оце й усе?! Ти хочеш два шилінги за цю новину?
Кельнер застережливо звів догори вказівного пальця і пояснив, що той сплячий чоловік у Сент-Мері не новачок — він відвідує цю корчму вже декілька місяців, але подейкують, що він не той, за кого себе видає.
— Він дав усім довкола зрозуміти, що він Поет-лауреат Меріленду на ім'я Ебенезер Кук, але він або найбільший шахрай, що коли-небудь рискав у пошуках здобичі в Сент-Мері, або ж боїться власної тіні.
Ебенезер, почувши ці відомості, виказав таку зацікавленість, що подробиці коштували йому ще шилінг.
— Він прибув у Сент-Мері в кінці вересня чи в жовтні, — провадив далі кельнер, ховаючи гроші до кишені, — але звідки і як він сюди потрапив, ніхто напевне не знає, оскільки флотилія прибула і вже відпливла за декілька тижнів до того. Вбраний він був у одяг, який ви оце зараз на ньому бачите, хоча тоді він виглядав розкішним, та й сам він був неначе якийсь фертик зі Святого Павла, походжав з бундючним видом і виголосив, що є Лауреатом Меріленду Ебеном Куком.
— Йсусе, ошуканець! — скрикнув Ебенезер. — І що, його ніхто не запідозрив?
— Та були тут огудники, що хотіли трохи збити йому пиху; авжеж, були, — завершив кельнер. — Щоразу, коли вони просили його прочитати їм якогось вірша, він казав: «Муза не співає по корчмах», — чи щось на кшталт цього; а коли вони спитали, чому він так пізно прибув з Англії, то вирік, що, перш ніж флотилія дісталася Віргінських мисів, з «Посейдона» Джима Міча його викрали пірати, а потім викинули за облавок, маючи намір втопити, але він виплив на берег і з’ясував, що опинився в Меріленді. Тут усілякі штукарі та дотепники почали було з нього збиткуватися, але цю його історію невдовзі підтвердив сам полковник Роботем, радник…
— Не може бути!
Кельнер ствердно кивнув.
— Полковник і його донька пливли разом з ним на «Посейдоні» і бачили, як його силоміць забрали пірати, разом зі слугою та трьома моряками, про яких відтоді ніхто нічого не чув. Декотрі й досі беруть під сумнів історію цього хлопа, позаяк за всі ці місяці ніхто від нього так і не почув бодай одного віршованого рядка, а щоб налякати, досить лише згадати ім'я його батька Ендрю або ж ім'я його тестя.
— Тестя?! — Ебенезер підхопився зі свого стільця. — Ви маєте на увазі Вільяма Сміта, бондаря?
— Я не знаю ніякого бондаря на ім'я Сміт, — засміявся кельнер. — Я мав на увазі полковника Роботема з Телботу, який був достатньо переконаний у його особистості, щоб узяти собі в зяті, але відтоді він довідався про ще одного чоловіка, який видавав себе за Ебена Кука! Він збирається подати до суду на самозванця, а тим часом цей хлоп так його боїться…
— Досить, — похмуро сказав Ебенезер. Залишивши склянку рому непочатою на столі, він без вагань упевненим кроком підійшов до стола, за яким спав чоловік і, побачивши, що там і справді задрімав Бертран Бертон, обома руками трусонув його за плечі.
— Ану прокидайся, негіднику!
Бертран одразу ж підхопився, і тривога від того, що його так нагло збудили, обернулася на жах, коли він побачив, хто його трусив.
— Підлий інтригане! — несамовито прошепотів Ебенезер. — Що ти тепер накоїв?
