— У всякому разі тобі це нічим не допоможе, Бертране. Причина, чому ми так ніколи й не спробували, полягала в тому, що ми знали — лише один з нас міг бути Сновидцем Світу — так ми його називали, — і ми боялися, що коли це спрацює, то лише один з нас прокинеться в якомусь дивному новому космосі, і йому відкриється, що в нього немає близнюка, хіба що тільки уві сні… Яка тобі від того користь, якщо я врятую себе і залишу тебе тут тонути?
Але Бертран заходився несамовито щипати себе, примовляючи:
— Це тільки сон, і зараз я прокинусь! Це тільки сон, і зараз я прокинусь!
Його стурбованість безпекою човна була цілком виправдана. Раптовий сильний вітер, що дув з південного заходу, громадив у відкритих водах Чесапіку хвилі такі велетенські, які поету доводилося бачити хіба що в шторм коло берегів Корву поміж Азорських островів, але замість «Посейдона» тоннажністю двісті тонн і команди з понад двох десятків людей його життя тепер залежало від шлюпа завдовжки менш як сорок футів, що мав тільки гафель і яким керували лише один білий чоловік і пара кремезних муринів. Уже стало сутеніти, хоча не було ще і п'ятої години; перспектива пропливти п'ятдесят миль у такому морі в цілковитій темряві здавалася справжнім самогубством, і нарешті, попри бажання невідкладно відшукати Анну, він спитав капітана — сивого джентльмена на ім'я Керн, — чи не краще було б їм повернутися назад до Сент-Мері.
— Власне, саме це я і намагаюся зробити ці останні пів години, — роздратовано відказав капітан і пояснив, що навіть прибравши клівер і топсель і взявши третій риф на гроті, він не зможе запливти круто до вітру назад у Потомак, який був із навітряного боку; часті пориви вітру були такими сильними, що навіть мінімального клаптика вітрила, потрібного для того, щоб іти проти вітру, могло б виявитися цілком досить для того, щоб надломити щоглу або ж перевернути шлюп. Єдиним можливим виходом було б кинути котву, але навіть це, за словами капітана, було б тимчасовим рішенням: якщо дно виявиться добрим і котва триматиметься, то від першого-ліпшого потужного пориву вітру косяк порветься; а так його тягтиме з великою швидкістю у підвітряний бік і вони дуже скоро опиняться на глибині, де довжини косяка вже буде мало.
— Отам-он — мис Лукаут, — сказав він, показуючи на якийсь невиразний клаптик суходолу, що віддалявся і звідкіля дув вітер. — Це остання земля, яку ви сьогодні побачите, якщо не остання взагалі.
Ебенезер відчув, як всередині у нього все похололо.
— О Боже! Невже ви думаєте, що з нами все кінчено?
Капітан Керн скинув головою до неба.
— Ми ляжемо в дрейф і кинемо котву, а далі — все в руках Божих.
Отак висловивши те, що було в нього на серці, він зі своїми муринами прикріпив невеличкий трисель до грот-щогли, щоб скерувати ніс проти вітру, та замінив залізну кішку, від якої не було ніякої користі, на парусинову плавучу котву, яка, оскільки приплив чимдалі відноситиме їх у море, затримуватиме дрейф судна у напрямку північного сходу. Більше нічого не можна було зробити: коли цю роботу скінчили, капітан принайтував румпель і разом зі своїми пасажирами укрився в каюті, у якій, на нещастя для залоги, було місце лише для трьох людей. Мис Лукаут невдовзі зник з поля зору, і, наче його зникнення було якимось сигналом, одразу ж по тому настала темрява, а вітер і дощ, здавалося, лише подужчали. Із кожною чорною хвилею шлюп підносило високо вгору і шпурляло з силою вниз межи хвилями; плавуча котва, яка не давала шлюпові вийти з вітру, примушувала його доволі глибоко занурюватися носом, і кораблик зачерпував чимало води, яку мурини повинні були відкачувати за допомогою примітивної дерев'яної помпи.
— От бідолахи! — мовив Ебенезер спочутливо. — Чи не повинні ми заступити їх біля помпи і дати їм трохи відпочити в каюті?
— У тому немає жодної потреби, — відказав капітан. — Години за три все так чи інакше скінчиться, а тим часом це не дасть їм замерзнути.
Розпитуючи, що ж той мав на мислі, поет дізнався, що коли шторм не видихнеться, не поміняє свій напрямок і не потопить їх, то тоді, дрейфуючи в цьому напрямку з теперішньою швидкістю, вони десь години за три перетнуть Затоку і їх винесе кормою на східний берег.
— Тоді що тут казати, у нас, зрештою, є надія, хіба ні? — Навіть Бертран, що без упину цокотів зубами від холоду і страху, виказав певну радість, почувши цю заяву.
— Принаймні у вас є надія потонути біля берега, — сказав капітан. — Потужна прибережна хвиля у млі ока заллє човен, а може, ще й розіб'є.
