Слуга знову застогнав, а Ебенезер відчув, як у нього стали пощипувати щоки і чоло. І хоча перспектива утоплення наганяла на нього жаху не менше, ніж тоді, коли він ішов по дошці в піратів неподалік від мису Седар, на відстані якогось десятка миль на північний захід від місця, де вони були зараз, проте сама можливість смерті, як він з трепетом помітив, більше не здавалася йому такою страшною. Навпаки: хоч він і не обрав би смерть, особливо тепер, коли було невідомо, що сталося з Анною, але думка про те, що йому не довелось би мати справу з втраченим маєтком, гнівом батька і, наприклад, різноманітними відкриттями та перевтіленнями Генрі Берлінґейма, була приємною. Прекрасна Смерть! Навіть у ті найнімотніші нічні години роздумів своєї юності, коли пойнятий тугою чи захопленням він переставав дихати і, зупиняючи плин своїх думок, чув, як стугонить кров у вухах, поки він марно, до запаморочення, намагався зупинити биття свого серця, — навіть тоді духмяна прохолода Забуття не видавалася йому приємнішою.
Окрім хіба що кректання в ті миті, коли надзвичайно потужні хвилі вдаряли у борт або ж човен надто вже кренився, ніхто в ці хвилини не виказав особливого бажання звернутися до свого сусіда вголос. Шторм був несамовитий; хоча і траплялися періоди затишшя, однак не було жодних ознак того, що він збирається вщухати, і будь-якої хвилини він міг без попередження залляти їх або ж перевернути і скинути в море, таке холодне і бурхливе, що навіть найздібніший плавець не вижив би у ньому й двадцяти хвилин. Але завдяки плавучій котві, невтомним муринам, що працювали біля помпи, та явним мореплавним якостям і міцності корпусу човна, не кажучи вже про сліпе Провидіння, судно, дрейфуючи, залишалося на плаву, витримуючи шквал за шквалом і хвилю за хвилею, незмінно і впевнено просуваючись, хоч це було й не дуже помітно, у бік підвітряного берега. За якийсь час, котрий, як здавалося Ебенезеру, міг тривати однаково як двадцять годин, так і дві, капітан перестав погладжувати бороду і, підвівши голову, став до чогось уважно прислухатися.
— Увага! — Він підвів угору руку, закликаючи до тиші. — Ви чуєте це, ось зараз? — Він відчинив навстіж двері, вийшов на чардак і, ризикуючи затопити човна, наказав муринам на мить зупинити роботу помпи та припинити співати їхню матроську пісеньку, якою вони задавали ритм та полегшували собі працю. Ебенезер нашорошив вуха, але хоч відчинені двері й посилювали шум шторму, впускаючи водночас всередину дощ і холодний вітер, він так і не зміг вирізнити ніяких нових звуків, як і взагалі щось побачити.
Капітан наказав відновити роботу помпи, але без музичного супроводу, і всунув свою голову, із якої крапала вода, до каюти.
— Там земля неподалік, з підвітряного боку, — вирік він. — За кормою чутно шум прибою. — І, повторивши своє невтішне пророцтво, виголошене декілька годин тому, що так чи інакше їхні поневіряння невдовзі скінчаться, він зник у темряві попереду.
Потім, попри протести Бертрана, що він радше потоне там, де сидить, аніж назовні під дощем і в холоді, Ебенезер таки наполіг на тому, щоб вони залишили каюту, аби мати більше можливостей випливти, рятуючи свої життя, коли човен піде на дно або ж його розтрощить у смузі прибою. Дощ, як вони з'ясували, значно вщух, так що було видно весь човен, але вітер завивав так само несамовито, як і раніше, здуваючи верхівки зі здоровецьких чорних хвиль, що розбивались об човен, стрясаючи ним. І тепер, коли цю їхню нову небезпеку виявили, Ебенезер також її чув — більш глибокий і ритмічний гуркіт невидимих бурунів, що розбивались об берег з підвітряної сторони.
Капітан, що стояв попереду, відрізав плавучу котву, користь від якої ставала дедалі меншою зі зростанням припливу, і замість неї кинув кішку, не маючи особливої надії на те, що вона міцно зачепиться за дно у цій ненадійній болотистій місцевості, з метою лише примусити корабель тримати ніс проти вітру і якомога довше не дати йому наблизитися до бурунів. Потім він приєднався до своїх пасажирів на кормі й, знову погладжуючи бороду, став прислухатися разом з ними до зловісного гуркотіння за кормою.
— Чому ми не можемо відпустити котву і дати хвилям винести нас на берег? — поцікавився поет. — Здається, я колись читав, що так інколи роблять.
Капітан похитав головою.
— Прямокутну корму різко розвертають хвилі, що набігають слідом, хіба ви цього не знаєте, і також для цього потрібно, щоб її добряче попідійняло: за першої-ліпшої добренної хвилі шлюп розверне, і він вийде з вітру, або ж корму заллє водою. — Він не став завдавати собі зайвого клопоту, пояснюючи, що станеться, коли їх спіткає це останнє лихо, натомість порадив усім зняти черевики, каптани, перуки й камізелі та зайняти місце десь посеред човна.
— Тільки не я, — висловився проти пахолок. — Якщо стрибнути тут, біля корми, то буде на якихось десять ярдів менше пливти.
Капітан знизав плечима і відповів:
