І справді, стоячи без взуття і верхнього одягу, він ще ніколи так не змерзав. Нижня щелепа в нього ходила ходором; він обхопив себе за плечі й раз-у-раз присідав на покладі, що колихався під ним. Він пригадав спостереження Берлінґейма, зроблене однієї далекої зими: одного разу, коли близнята захоплено слухали оповідку про те, як Маґеллану чи якомусь іншому мандрівнику довелося терпіти тропічну спеку в кінських широтах, їхній вихователь зауважив, що за наявності одягу, який прикриває тіло, і достатньої кількості питної води найсуворіша спека створює лише в більшій або меншій мірі незручності, і їй можна якось дати раду, тоді як холод за своєю суттю є ворогом життя. Коли згадуєш екваторіальний клімат, то в центрі образ тих заростей, що аж кишать життям, великі дощові ліси; але якщо подумати про те, що лежить за полярним колом, то це будуть думки про Хаос, небуття, цілковиту протилежність життя. І тому (так вирік Берлінґейм своїм підопічним) люди якраз мають звичку говорити про пристрасті, що вони запальні й гарячі, а згадуючи схвально різноманітні почуття і стосунки між людьми, вживають слово «теплі», оскільки метаболізм самого життя — то є тепло; але страх, зневага, розпач і найглибша ненависть, не згадуючи вже про факти, логіку, аналіз, службовий стрій і додержання формальностей — хай би як вони були пов'язані з людським досвідом життя — назавжди залишатимуть у носах людського роду деякий запах тліну, й у всіх мовах, щоб їх змалювати, вживатимуть прикметники, в основі яких холод. Отож (Ебенезер пригадав, як Генрі з усмішкою зробив висновок і шомполом від іспанського мушкета, що висів на стіні, поворушив багаття в коминку у своєму переобладнаному флігелі) можна сказати, що хоч спекотні дні й здатні видобувати піт і викликати прокльони, але холодні вітри пронизують крізь шуби й фіжми часу і, немов ножем, прокладають собі шлях до первісної тваринної пам'яті, змушуючи тремтіти того звіра, що дрімає в печерах нашої душі, і шепочучи йому в його волохате вухо: «Небезпека!». Шум прибою був тепер приглушений гуркотом, що долинав спереду. Капітан наказав віддати рифи на клівері та підняти грот і сам став біля стерна. Позаяк мурини клопоталися біля вітрил і гафель-гарделів, він залишив обох пасажирів попереду, наказавши Бертрану проміряти глибину жердиною (днище самого шлюпа було радше пласким і занурювалося менш ніж на три фути, а кіль хіба що на два чи три фути більше), а Ебенезеру звелів пильнувати і прислухатися, чи не буде чутно попереду щось, що могло б становити неприємність. На вітру натягнута шкаторина ляснула, мов пістолетний постріл, і важкий гік стало кидати над чардаком з боку на бік. Коли витравили косяк так, що котвиця ледве утримувала ніс проти вітру, капітан повернув стерно і поставив клівер круто до вітру: ніс одразу нахилився на лівий борт, обидва вітрила з тріском наповнилися вітром, від чого шлюп накренився ще більше і здалося, що вони зараз залишаться без щогли, а косяк, що тримав котву, у відчаї натягнувся. Якусь хвилю ці страхітливі сили зберігали рівновагу: поза сумнівами, подумав Ебенезер, корабель має зараз перевернутися або ж його розверне бортом, не витримає щогла, або ванти, або вант-путенси, або вітрила. Але коли пройшла наступна велика хвиля, капітан попустив стерно; ніс на якусь дещицю повернув до вітру, і під радісні вигуки залоги шлюп випростався, здолав, маючи цілком прийнятний крен, наступну хвилю, як і належить, під кутом сорок п'ять градусів, і на найменшій швидкості, за якої судно ще слухається руля, став поволі рухатися правим галсом на південь.
Майже одразу вони опинились у порівняно спокійних водах, хоча вітер завивав так само скажено, як і досі; було зрозуміло, що їх захищала та невідома земля, до якої вони допливли, і хоча їхні поневіряння ще в жодному разі не скінчилися, однак на якийсь час вони здобули перепочинок від небезпеки втратити корабель. Ба більше, острів, чи що воно там було, не давав вітру розгулятися на повну силу, і вони могли просуватися з більшою обережністю та краще управляти судном: майже одразу, коли вони почали свій рух на південь, Бертран намацав жердиною дно і сповістив про цю новину, прокричавши з корми, — і дійсно, можна було виразно чути шум вітру в очереті та деревах, що мали бути в темряві попереду. Мурини одразу стравили одне з вітрил, і шлюп, змінивши напрямок, увійшов у плесо, що тягнулося вздовж гаданої лінії берега, достатньо широке, щоб можна було правити проти хвиль. Десять хвилин глибина лишалася постійною — футів дев'ять чи десять води, а дерева так само незмінно шуміли по правому траверсу. Потім ці звуки суходолу стали якимись розпливчастішими, направду видавалося, що вони огортають їх зусібіч, окрім хіба що сторони керма, і тільки-но кіль торкнувся дна, що почув і відчув лише капітан Керн, він наказав кинути котву і привів судно до вітру.
— Святі Небеса! — вигукнув Ебенезер. — Невже ми в безпеці?
