— Ну, то й залишайся, чорт тебе забирай: нам твоя вага буде тільки на користь, щоб зменшити крен. Але я не відповідатиму, якщо весь корабель розіб'ється об твою пусту довбешку!
Побачивши ваду у своїх міркуваннях, Бертран так ретельно заходився виконувати пораду капітана, що, не затримавшись на середині корабля, він посунув далі на самісінький ніс шлюпа і спробував би навіть залізти на бушприт, якби один з муринів не дав йому ще одну пораду, либонь, щоб подражнити: що надто велика вага попереду змусить судно, яке і так уже тягнуть донизу кішка та косяк, зануритися носом у воду і наразить його на небезпеку, завадивши йому вирівнятися.
— Ану, стривайте, слухайте! — урвав їх капітан. — Ви чуєте?
Вони знову нашорошили вуха.
— Нічого, окрім шторму і гуркоту прибою, як і раніше, — мовив Ебенезер.
— Еге ж, але цього разу не з боку корми; це з лівого борту!
Ставши обличчям до корми, він вказав праворуч на сорок п'ять градусів на якусь невидиму місцину, куди, як уже тепер стало зрозуміло, перемістився шум прибою, хоча вони були значно ближче до нього, ніж раніше.
— Що це значить? — запитав Ебенезер. — Змінився вітер?
— Анітрохи, — мовив капітан. — Це зюйд-зюйд-вест, і він мав би нас пригнати кормою просто до острова Гупера. Можливо, це якась невеличка бухта чи вигин у лінії берега…
Він перервав свої роздуми і послав мурина в кінець корабля, щоб той послухав звук прибою по правому борту чи з корми. Але вони чули його тільки зі сходу, а потім з боку ост-зюйд-осту, а потім прямо з південного сходу, неначе він рухався від кормової частини до лівого траверсу; і хоч спочатку здавалося, що відстань, із якої він долинає, почала зменшуватися зі страшною швидкістю, тепер, коли звук був на траверсі, він не ставав гучнішим, тимчасом як з боку корми шторм вирував, неначе вони були посеред Затоки. Було зрозуміло: хоч би об який берег розбивалися хвилі, вони залишали його по лівому борту.
— Приплив захопив плавучу котву — цим все і пояснюється, — замислено вирік капітан Керн. — Він потяг нас трохи далі на схід від нашого курсу, тобто дещо південніше від острова Гупера. Я так гадаю, що ми зараз у протоці Лімб, а отой прибій — це болотистий острів, що зветься Бладсворт. Якщо він на півдні… о, Боже, дайте мені подумати! — Він несамовито потяг за бороду, тоді як Ебенезер і Бертран з трепетом спостерігали за ним. — Нема ніякого прибою зі сторони корми або з правого борту? — знову запитав він одного з муринів і почув заперечну відповідь. Шум прибою по лівому борту досі поволі наближався до них; тепер звук долинав уже з півдня — приблизно на чотири румби по лівому борту від носа, і його гучність дещо спала, а з нею дещо спала і хитавиця.
— Це наша погибель чи наш порятунок? — запитав поет, намагаючись водночас пригадати, де йому раніше траплялася назва цієї протоки.
— Може бути і те, і те, — сказав капітан. — Якщо отамо острів Бладсворт, ну, що ж, тоді там на півночі є бухта Окаганікан, прямо у нас на траверсі, і ми могли б туди зайти й знайти прихисток, або ми можемо дрейфувати далі через протоку Лімб і поспитати щастя біля берегів Дорсету. Бачите, хвилі стали дещо меншими тепер, коли ми проминули той мис; якщо це там Окаганікан, то ми залишимо його з навітряної сторони, і ви невдовзі знову побачите, що вони такі ж великі, як і раніше…
— Благаю вас, зайдімо в цю бухту! — став проситися Бертран.
— А втім, — зробив висновок капітан, сильно смикнувши за бакенбарди, — якщо ми спробуємо туди зайти і це виявиться
— Нумо спробуємо, — не вгавав Ебенезер. — Усе одно як не втопимося, то неодмінно замерзнемо до смерті.
