—
— Це якась бухта, просто перед нами, — вирік він, коли корабель став на стоянку і був у безпеці, — бо інакше ми б чули шум моря за кормою замість дерев. Невідомо, чи це Окаганікан, чи якась інша затока, але про це ми невдовзі довідаємося.
Оскільки аж до самого світанку нічого не треба було робити, у що Ебенезеру було важко повірити, то всі на кораблі надягнули свій одяг, який скинули дещо раніше, і намагалися хоч якось зігрітись і відпочити. Неприємний обов'язок — заступити на вахту, щоб стежити за змінами в погоді чи іншими небезпеками — спочатку поклали на залогу, яка була вже виснажена, але Ебенезер став заперечувати, стверджуючи, що мурини звитяжно і самовіддано пропрацювали всю ніч, і зголосився поступитися їм місцем у каюті й стати разом з Бертраном на вахту замість них.
— Робіть, як знаєте, — відповів капітан. — Пильнуйте, щоб ми часом не витягли котву, і дивіться, що там за кормою, коли нас почне гойдати і тягнути разом з припливом. А щодо решти, то розбудите мене, хіба що коли поверне вітер і почне дути в бік бухти.
Зробивши ці розпорядження, він пішов собі відпочивати, однак мурини, попри запрошення Ебенезера, і з місця не рушили, щоб іти слідом за ним. Вони байдуже стежили за тією розмовою, неначе не тямили ні слова, та й дійсно, з огляду на їхню стриманість, певні труднощі з англійською мовою та сором'язливість — що було видно з того, як вони несміливо всміхалися, відводячи вбік погляди, витріщали очі, поводячи ними в різні сторони, і стояли, переминаючись з ноги на ногу, відмовляючись від його пропозиції піти до каюти, — поет дійшов висновку, що попри все їхнє вміння управлятися з кораблем, їх не так давно вивезли з джунглів. Це враження посилилося невдовзі після того, як він розпочав свою вахту разом з Бертраном: мурини розстелили на чардаку запасний клівер і, склавши задню шкаторину до передньої, вклалися з протилежних кінців, замотавшись у нього, щоб захиститися від негоди. Спритність, із якою вони проробили цю штуку, здалася якимось дивовижним чужоземним ритуалом, і коли цю справу було довершено й мурини, зручно вмостившись, лежали пліч-о-пліч, нерухомі й припасовані один до одного, наче шпильки у волоссі, вони якийсь час ще ґелґотали пошепки і сиплими голосами якоюсь екзотичною мовою — геть незрозумілою для англійця, окрім хіба що часто повторюваної назви їхньої стоянки Окаганікан і ще одного слова, яке також раз-у-раз траплялося і яке, як вирік схвильовано Бертран (хоч Ебенезер і не був такий певний щодо цього), було «Дрейкпекер». Він був настільки вражений і переконаний, що рішуче заявив про своє бажання негайно ж розпитати муринів, чи не чули вони щось, чого не знав він, про долю Дрейкпекера і його перебування, й Ебенезер лише тоді зупинив його, коли нагадав, що їхній приятель, якого море винесло на берег, є, поза сумнівом, втікачем і що менше про нього базікати, то безпечніше буде для нього. Слуга мусив визнати слушність цієї поради; знехотя він заступив на свою вахту, яку мав нести на кормі з підвітряного боку каюти, де Ебенезер, уперше обходячи корабель чверть години по тому, знайшов його також загорнутим у шмат парусини, коли той уже спав.
— Дідько, оце так гострозорий вартовий!
Він нахилився і хотів було збудити його, але передумав і вирішив, поки все йде добре, достояти вахту самому. Відколи вони відплили із Сент-Мері, він, окрім зневаги та певної відрази, мало що відчував у своєму серці до Бертрана, і тепер у нього, безперечно, не було жодних нових причин для приязні. Те, що він усе ж таки відчув її — або ж принаймні це можна було назвати браком протилежних почуттів — не тільки до свого слуги, а й до Генрі Берлінґейма, можна було поставити лише на рахунок цього лютого шторму, а найпаче на рахунок того тяжкого випробування, яке їм довелося пережити і яке очистило його, поки вони три години витанцьовували на порозі небуття.
