Баришник дур-зіллям полностью

Він знову пройшов наперед. Дощ зовсім припинився, і хоча вітер віяв з такою ж силою, однак тепер він дув швидкими поривами, у проміжку між якими було доволі затишно. Але найкращою ознакою того, що найгірше минуло, було те, що хмари, які низькою ковдрою нависали над ними, почало роздирати на важке чорне шмаття, у якому спочатку утворилися дірки, крізь які став прозирати опуклий місяць, а потім, не витримавши натиску, вони зламали стрій і пустилися навтьоки під хвиськими, мов удари батога, поривами вітру, неначе нікчемні залишки армії, що відступає. Уперше, відколи запала темрява, Ебенезер міг бачити далі білого бушприта шлюпа: мінливе світло місяця відкрило йому, що вони і справді були в якійсь бухті, багнистій і доволі значних розмірів. Острів, у який вона вганялась, також був значних розмірів (настільки великий, що поет вповні міг узяти його за материкову частину), цілком плаский і, наскільки можна було розрізнити у тому світлі, повністю багнистий, пейзаж його урізноманітнювали хіба що скипидарні сосни — живі й чорні або ж мертві й сріблясті, — що невеличкими купками росли то тут, то там на болотистій траві. Цей краєвид у жодному разі не можна було назвати мальовничим, але в блідому світлі він видавався суворим і прекрасним. Ебенезеру він здався навіть ясним і безтурботним, попри те що він вгинався від буйного вітру, неначе Острів його душі, котрий аж ніяк не можна було назвати супокійним, хоч у ньому і була якась особлива ясність і безтурботність, попри всі ті удари, що завдала йому доля, і те море труднощів, що обступило його зусібіч.

Йому так припала до смаку ця думка і породжений нею душевний мир, що доволі надовго він зовсім забув про вітер, погоду і плин часу; якби прибій виніс корабель на мілину або ж вітер, обійшовши довкола компаса, змінив свій напрямок на протилежний, то ці зміни цілком пройшли б повз його увагу. Збудив його врешті-решт якийсь звук, що долинав з боку боліт по лівому борту; він підхопився, побачив, що місяць уже підбився високо вгору, і подумав, чи не збудити інших. Але коли звук пролунав знову, його страхи розвіялися: це було наче крик сови чи спів горлиці, якоїсь істоти на болоті, що так само, як і він, була рада бачити, що шторм минув.

— Туу-гуу! — втретє почувся крик, цього разу голосніше й виразніше, і «Туу-гуу!» почулося у відповідь, але вже не з прилеглих боліт, а безпосередньо з чардака за спиною Ебенезера. Стривожений, він крутнувся на місці, щоб побачити, що то за птах вмостився на планширі, і тієї ж миті його схопили мурини залоги, котрі встигли безшумно розгорнути свій клівер. Один з них, перш ніж він устиг що-небудь викрикнути, міцно зв'язав йому руки й затулив рота; інший притулив ножа, яким ріжуть линви, йому до горла і гукнув кудись убік через облавок: «Туу-гуу! Туу-гуу!» — після чого, неначе матеріалізувавшись самі собою, без якогось впливу ззовні, три каное вислизнули з прихованих проток в очереті, й за пів хвилини, нагнавши на поета невимовного жаху, загін мовчазних дикунів, перелізши через борт, заполонив чардак і почав потайки підкрадатися до каюти.

Неочікувані зіткнення і розгрішення у Лімбі

Маючи на своєму боці повну військову перевагу — зброю, чисельність і цілковиту несподіванку, цей дивний військовий загін індіян швидко досяг своєї мети, яка, здавалося, полягала в тому, щоб захопити шлюп з усіма тими, хто був на борту. Бертран і капітан прокинулися, коли індіяни притулили їм до горла списи і привели на чардак — перший від страху геть онімів, а другий репетував і щось безладно викрикував, бризкаючи слиною — спочатку на своїх полонителів, а потім на Ебенезера за те, що той не здійняв вчасно тривогу, і насамкінець найзапекліше він став лаятися на зрадливих членів своєї залоги, коли зрозумів, що ж насправді відбулося.